Іван Сенченко - Діамантовий берег

— А добре треба підвіситися на безмін, щоб погойдатися? Я теж хотів, так у нас немає.

— Е, хай йому — поправив труси Куприк — Хто ж знав, що у ньому така слабка дружина?!

— Мені теж частенько перепадає — повів далі розмову Кость — У нас навколо самі чужі садки. Так ми з Сашком перебралися до Хрисанфа Івановича в радгосп, на експериментальне поле. Огірки вирощуємо. Вже двадцять кошиків одвезла Любка в їдальню. А як упорається — сюди прийде. Це у нас друга база, а перша ззаду, зразу за Петровим байраком…

Поки Кость і Куприк розмовляли і запалювали багаття, Сашко порачкував у печеру і виповз звідти, пхаючи перед собою відро з кашею. Костів ватник, яким зверху було закрито посуд, трохи збився, і в ніс хлопцям ударив аромат гарячої пшоняної каші. Куприк глянув у той бік і провів язиком спочатку сюди, потім туди…

В цей час Кость глянув на стежку і смикнув за руку Сашка:

— Ти глянь, глянь!

На стежці з’явилися ще дві постаті, такі закурені, обвіяні вітрами, попечені сонцем, що тільки очі у них і блискотіли.

Придивившись, Кость зиркнув на приятеля:

— Бачиш? За поясом ніж колодій і з лівої кишені крильце вибивається… Чи не від зозулястої? — І аж затіпався від переживання — Та це ж знаєш хто? Це ж — Пилип! А той другий — Хома!

Але в міру того, як запізнілі мандрівники надходили ближче, Костів ентузіазм почав падати. Від постатей прославлених жабоїдів віяло не завзяттям, а трудною втомою.

Куприк, Женька й дівчата, як підходили сюди, то всі трималися, крім Тимофія, по геройському, а ці плентаються, насилу перебирають ногами. Навіть червоні галстуки, поодягані на голі шиї, почорніли в обох. І Кость розчаровано зітхнув:

— А я думав…

Пилип, що не чув цієї розмови, заворушив губами, і до Хоми ледь долетів тихий шелест:

— Держишся, Хомо?

— Держуся…

— А довго ще можеш продержатися?

— Хоч і до самої смерті…

Куприк придержав Костя за руку:

— Ти не кажи так: «А я думав…» Бач, смага у них на губах. І очі блискотять… І курявою припали… Бо без води цілий день.

— Це вони, як мандрівники в пустині, еге?

— Еге.

Тепер Кость і Сашко дивилися на Пилипа й Хому вже з захватом.

Була дев’ята година. Пилип спитав, пильно глянувши на Хому:

— Зараз нап’ємося води й повечеряємо чи як сонце зайде?

І додав твердо:

— Страждання всіх мандрівників завжди закінчувалися після заходу сонця…

— То й ми нап’ємося, як сонце зайде — відповів Хома, гарячково поблискуючи глибоко запалими очима — Вже недовго ждати. А коли зараз нап’ємося, то Куприк не скаже, що до самого вечора витерпіли.

Куприк при хлопцях був начебто суддею.

— Коли так — промовив Пилип — то каша почекає.— Він одставив миски з кашею в затінок, помовчав і несподівано спитав у Хоми — А ти міг би піти в мандрівку у пустиню Цайдам, як швед Свен Гедін? Отам безводдя! Там спека така, що всю душу вимучить…

— Я б і в Сахару пішов — відповів Хома — Знаєш, які там оази? Навколо пальми стоять і таку ж тінь на землю кидають, що ні один промінчик сонця не проб’ється. Доплентається мандрівник сюди, впаде на землю, аж тут дзюркотить щось. Голову підвів, а там з під найвищої пальми струмочок вибивається, і вода в ньому, як крига, холодна! Отам вода…

— Про воду не треба говорити — сказав Пилип — Не треба про неї нагадувати. Вона й так перед очима стоїть…

— Еге, не треба — погодився Хома — бо ще дужче пити хочеться — І додав по хвилі: —А от є такі люди, що їм до води байдужісінько. Александрові Македонському, як ішли через пустиню, ординарець приніс у кухлику трохи води. А він каже: для всіх мало, для одного забагато. І вихлюпнув її геть, щоб нікому не було…

— Так то ж Александр Македонський — зітхнув Пилип — Він же герой, про нього в усіх книжках пишуть. А не героєві дуже, пити хочеться. Я її ціле відро випив би. Так не випадає. «Слабак» — скаже Куприк.

— Еге, скаже — підтвердив Хома — А як витерпимо, так не скаже…

Поки велася ця розмова, за кущами калини на ряднині відбулося таке. Хлопці й дівчата поїли першу порцію каші, почали кінчати й другу. Тоді Тимофій закричав Костеві:

— Як ділитимеш дрохвича, то мені першому неси, та не крильце, а ніжку!

Вислухавши Тимофієву заяву, Кость чемно відповів як і належить хазяїнові:

— Добре, дам тобі не крильце, а ніжку — І зиркнув на Білана.

Яка не була голодна експедиція, як не налягали хлопці й дівчатка на кашу, а подужали лише половину відра. Кость озброївся добрячою шпичкою, яку вистругав ще раніше, і встромив її у кашу з наміром намацати дрохвича і виколупнуть його на поверхню.