Іван Сенченко - Діамантовий берег

— Еге ж, зайшло — підтвердив Куприк і крикнув Пилипові і Хомі:

— Пустиня за плечима. Вже вода і оаза…

Коли б Пилип і Хома одразу кинулися до води, це не був би вчинок, гідний запеклих підкорювачів Цайдаму і Каракумів. Справжні мандрівники уміють володіти своїми переживаннями її почуттями. Ось чому, перш ніж припасти спраглими губами до вінця відра, Пилип сказав, насилу повернувши у роті язика:

— Це ти воду з джерела приніс?

— З джерела — відповів Куприк — Тут не джерело, а Ніагарський водопад: вода б’є просто із скелі і холодна, як крига. Ось хоч і покуштуйте.

— Покуштувати можна — згодився Пилип — бо таки добре хочеться пити. Тільки що ж з відра! От коли б з чобота! Пам’ятаєш, як шведський мандрівник Свен Гедін напував Касима, коли вже перейшли всю пустиню Цайдам?

Ця ідея, видно, захопила й Куприка. Він пожвавішав, але одразу ж і отямився:

— Еге, так то ж чоботи — сказав він з жалем — а в нас — сандалі, весь верх з дірочками: не вдержиться.

— Жаль — зітхнув Хома — Бо ж із чобота, мабуть, хіба ж така вода?! Ну, коли не можна, то давай Пилипе, так будемо пити. Ти прихиляйся до відра з того боку, а я ось з цього…

Але Пилип не прихилився. Нагнувся, скинув з ноги сандалію, оглянув її.

— Дірочки пилюгою позабивалися: хоч і витече, так небагато — Пилип постукав сандалією себе по нозі, струшуючи пилюку, потім зачерпнув води з відра, сполоснув і, вихлюпнувши, набрав вдруге, як у цілком чистий посуд, а вже по цьому, кваплячись, припав до задника губами.

— Ти глянь! І з сандалії можна! — вигукнув Хома. Він мерщій скинув своє взуття і проробив з ним ті ж самі операції, що й Пилип.

Поки Пилип і Хома цідили воду, Куприк розширеними очима дивився на них, потім не витримав і спитав, зазираючи Пилипові у вічі:

— Добра? Еге?

— Ох і добра ж — замість Пилипа, відповів Хома — Ніколи ще такої не пив. Як мед!

Тоді Куприк нагнувся, швиденько стяг з ноги свою сандалію, сполоснув, зачерпнув з відра і припав губами до задника.

Невідомо, якою йому насправді та вода здалася, однак, випивши першу міру, він з ентузіазмом промовив:

— От добра! Як «Миргородська»! — зачерпнув сандалією вдруге…

Зникнення дрохвича з Сашкової й Костевої пшоняної каші так і залишилося загадкою. Був дрохвич і не стало! Може, розварився! Тоді від нього у каші повинні були хоч кісточки залишитися. Але їх не знайшли ні Кость, ні Сашко, ні навіть Тимофій!

Єдиною втіхою для Костя й Сашка була нагода порахуватися з Тимофієм. Вранці Білан Білосніжний зник із табору і незабаром повернувся, несучи в зубах неживого ховрашка.

Наблизившись до Костя, він спочатку тернув його лобом у коліно, далі почав опускати голову, щоб покласти ховрашка йому до ніг.

Кость спинив Білана:

— Це ти, Біланчику, отому Тимофієві однеси, бо він все не наїсться, все голодний та всіх брехунами обзиває. Покажи йому, що ти пес чесний і знаєш своє діло.

Білан підвів голову і, так само гордовито ступаючи, попрямував до Тимофія, і, не глянувши на нього, поклав йому біля ніг неживого ховрашка. А потім обернувся, велично підійшов до Костя, сів біля нього, примружив очі, спрямувавши їх на вершину карпатської гори Менчул. Цю гору дуже красиво намалював київський художник Данило Безуглий. Білан Білосніжний, звичайно, картини художника не бачив, однак спрямував погляд саме на ту гору, проминувши Еверест, Гаурізанкар, Казбек і навіть знову таки карпатську вершину, котра має чудне отаке ім’я — Піп Іван.

Сашко теж дивився в тому самому напрямку, що й Білан Білосніжний. Кость теж.

Вся новопшеничанська експедиція одвернула голови, бо було соромно за Тимофія.

А Тимофій що? Спочатку він сильно злякався, щоб Білан Білосніжний не поклав йому червоної латки на литку; коли ж все благополучно минуло і неживий ховрашок ліг до його ніг, він закричав:

— Григорію Савичу, Григорію Савичу! А чого вони мені дохлого ховраха підкидають?!

— А я почім знаю, чого це вони тобі дохлого, ховраха підкидають — відповів гостро Григорій Савич — Спитай у них. Не маленький…

Але Тимофій не спитав. Копирснув носком черевика Біланів подарунок і, скривившись, сказав:

— Отакого дрохвича ви, мабуть, і в каші, зварили?

Сашко відповів:

— Ти каші найбільше з’їв, то тобі й знати найкраще…

Тимофій крутнув носом.

В цей самий час десь за скелями зашелестіли, тручись об траву, колеса авто, рипнули гальма.

— Гей, гей, хлопці, Костю і Сашко, де ви? — почувся здалеку голос.