Іван Сенченко - Діамантовий берег

— Як же тебе звати? — спитав Володимир Данилович, поклавши руку на безневинну Костеву голову — Га?

— Мене Костем звуть, а Сашка — Сашком…

— Так ось що, Костю й Сашко, послухайте, що я вам скажу: ви належите до племені найсимпатичніших варварів на землі. Знаєте, що ви наробили?

— А чого ж — відповів охоче Кость — Я ж уже казав: крем’яхи для Люби. А вона подарувала їх он Олі і Люсі…

— Таки твоя правда, крем’яхи — зітхнув Володимир Данилович — Тільки скажи: ти приблизно уявляєш, скільки коштують оті крем’яхи?

— Як із цегли, то й за дві цукерки «Мрія» можна виміняти. А такі, як оце у Олі й Люсі, Гмиренко Карпо проміняв Самійленковій Катерині за пиріг з вишнями. Солодкий, сік аж тече. То оса як причепилася, так у вічі і лізе, так і лізе…

Володимир Данилович зиркнув на професора, професор на Володимира Даниловича, а потім обоє раптом продекламували якісь дивні слова:

— «Щаслива, щаслива, безповоротна пора дитинства…»

Цієї цитати з Льва Толстого хлопці не зрозуміли.

Постоявши хвилинку, Володимир Данилович труснув головою і пояснив:

— Це, що ви бачите — не дике скло, як ви називаєте, а самоцвіти — дорогоцінні і напівдорогоцінні камені. Гляньте, як вони гарно забарвлені, які прозорі, як міняться!.. Ось розкрий, Олю, руку — та не бійся! Я їх не буду чіпати…

Оля боязко розкрила руку. Навколо замигтіли відблиски, немов від тисячі маленьких прожекторів.

— От бачите, як заблискотіло: тут все багатство сонячного спектра! Правда, самоцвітів фіолетових і синіх тонів небагато, так зате які ж розмаїті інші відтінки… Густо зелені, блакитні, червоні, рожеві, бурі, пурпурові, жовтаві…

— Еге, гарні — підтвердив Кость — Дивишся й очей не одведеш. А каменюкою як стукнеш, так райдуга спочатку вгору підійметься, а потім вниз спада… От гарно!

— Що гарно, то гарно — глянувши докірливо на Костя, погодився вчений — Але підемо далі… Найкращими вважають такі кольори: білі — в алмазів; блакитні — в аквамаринів; зелені — в смарагдів…

Слухаючи це повідомлення, Оля і Люся так і тяглися до вченого: оченята у них, мало сказати блискотіли — палали надзвичайною цікавістю. Зате хлопці більше колупалися в носі. Ожили вони лише тоді, коли Володимир Данилович перейшов до геологічної географії.

— Надра Радянського Союзу багаті на дорогоцінні камені всіх кольорів і відтінків. Головними родовищами наших самоцвітів завжди вважалися Урал, Прибайкалля, Алтай, Памір… Ще недавно, говорячи про дорогоцінні камені, України ніхто не згадував…

Тут хлопці зовсім перестали куняти і так слухали вченого, що не пропускали ні єдиного слова…

Люба, Оля й Люся, навпаки, почали примеркати. А далі й зовсім примеркли.

Доповідач тим часом вів своє:

— Перед війною питання про самоцвіти на Україні постало в іншому світлі. Вивчення Кристалічного щита на Житомирщині дало несподівані наслідки, і наше Полісся за кількістю дорогоцінних каменів стало на один рівень з районами найважливіших родовищ не тільки в Радянському Союзі, а і в цілому світі. Житомирські самоцвіти набули такої ж слави, як і уральські…

— Еге, такої — заперечив Хома — Про Урал я скільки читав, а про Полісся оце вперше чую!

— Бо молоде діло — пояснив Остапчук і взявся далі розповідати — Насамперед, мова іде про топази. Які їх відмінності не побували в руках у вчених! Сині, блакитні, зелені, білі, рожеві, винно жовтаві з червонястими відтінками. Розміри окремих каменів величезні! Знаходили кристали, які важили по чотири п’ять кілограмів!

— А наш блакитний кристал — вихопився Кость — теж важив з п’ять кілограмів. Гранітною каменюкою не можна було його потрощити, так ми з Сашком — гнейсовою! Як луснули, так тільки іскри посипалися. А тоді до річки пішли. Вода в річці чиста пречиста! Як кинеш кусок топаза, так він опускається і, де опускається, всю воду навколо себе в блакитне освітлює. Аж риба збігається дивитись. От гарно було!

— Ех, Костю, Костю — похитав головою Володимир Данилович — Поет з тебе, мабуть, буде видатний, а от мінералог абиякий. Такий кристал міг стати окрасою першого ліпшого геологічного музею в світі!

— А я хіба музеям заважаю шукати? Хай собі знаходять та й виставляють. А то хитрі які: хтось знайде, а вони будуть пишатися…

— Ой! — вихопилося в Олі.— І в мене, гляньте, серед крем’яхів є такий камінець. Ось він. Дивіться!

Оля схопила з долоні один камінець, піднесла його вгору. Світло, котре одбилося від дерев і скель, промені, сонця і промені, що струмили з глибини блакитного неба, схрестилися в уламку кристала і вийшли з нього короною сяйва, без міри м’якого, ніжного й вабливого.