Іван Сенченко - Діамантовий берег

Куприк диктував Женьці далі:

— А це золотий медальйон, то ми до медальйонів його… А оце золота сережка, то ми до сережок її… А оце… — Куприк простяг руку до золотого персня і одсмикнув її: — Ой! А це ж що таке! Ви тільки гляньте…

Всі потяглися, куди він показав. Люся теж сахнулася і пополотніла. Перелякано дивився Хома. Задкувала Оля.

Тимофій промовив зневажливо, знизавши плечима:

— А чого всі полякалися? Ну, одрубаний палець, ще й засох. Хтось одрубав його собі разом з перснем, може, ніколи було морочитися, а він сам не скидався — В голові у Тимофія була тільки ділова цікавість до тієї хапливої людини, що сама собі палець утяла…

В Люсі ж усередині все мов кров’ю закипіло. Не засохлий одрубаний палець вона побачила, а війну. Фашистські грабіжники ходять з хати в хату. Хто тягне хліб, хто курей, хто одежину. Один побачив у жінки перстень, шарпнув, щоб скинути, а коли з одного разу не зміг цього зробити, схопив сокиру і одрубав палець разом із перснем…

Промайнула ця картина в Люсі в голові і зв’ялила дівчинку, їй враз ненависною стала і купа золота і ланцюжки та годинники, бо на них сліди кривавих рук..

Певне, це ж саме подумала й Оля. Двома пальцями зняла вона з голови окрасу, неначе отрусна вона була, й кинула на купу золота.

Потьмянів скарб і в очах у Пилипа. Завжди було так, що він перший торкав Хому за плече, а це Хома обернувся до нього:

— Це ж він грабував, а наші як натисли, то кинув усе та навтьоки; тут, може, й собачу смерть знайшов. Ти думаєш, чий ото череп?

Люся аж заслабла від переживань, сперлася Олі на плече і тихо сказала Григорію Савичу:

— Давайте все назад закопаємо. Так страшно, хай йому…

Всі почали думати, що робити із знахідкою. Перший надумав Тимофій. Він так зрадів з Люсиних слів, що, мабуть, аж підскочив би, коли б не був такий хитрий. А хитрий він був тому, що одразу вирішив: «Нехай вони цей скарб отут закопають, а я прийду вночі, відкопаю, і буде в мене багатство». Вголос Тимофій сказав інше:

— Еге, еге, давайте скарб назад закопаємо…

Хома теж егекнув, і Пилип до Хоми приєднався. Але Григорій Савич не погодився:

— Треба розрізняти — промовив він — Золоті речі не відповідають за вчинки лиходіїв. Це все — народне добро; ми його й повернемо народові. Добре?

— Добре — перша погодилася Люся — Бо я й дивитися на це золото не можу.

А Пилипові пізніше шепнула:

— Спасибі за діамант у золотій оправі, тільки я ніколи не надіну його: моторошно…

— Мені теж моторошно — зізнався Пилип — Хай йому — Він стих на момент, потім сказав так, щоб його почули тільки Люся й Хома — Ось як знайдемо з Хомою золотий скіфський меч і золоту підкову, тоді — не відмовишся…

— Або два мечі і одну золоту підкову. Отоді не…

Хома не закінчив речення, бо йому враз неясно стало, кому ж саме піднести оте добро. Спочатку Хома розігнався, щоб віддати все це Люсі, але вчасно, згадав про Любу і — посмутнів. Люба стала перед ним, мов жива. «От дівчина! — вихопилося з серця в Хоми — Їй, по справедливості, слід подарувати назовсім і два золоті скіфські мечі, і одну золоту скіфську підкову… А Люсі ж що?» Отож і вийшло, що знахідку треба поділити між двома дівчатками. І тут Хома вирішив: «Один меч і одну підкову оддамо Любі, а другий меч і другу підкову — Люсі…»

Правда, запроектовано було роздобути два мечі і лише одну підкову, та це не спинило Хому, адже в стародавніх могилах можна знайти скільки завгодно мечів і скільки завгодно дорогоцінних підків!

Скарб перенесли в табір. Там його переклали з Куприкової майки в торбу, що звільнилася з під гречаних крупів; торбу всунули в кошик, а цей кошик разом з другим кошиком перекинули Явтухові через спину та й рушили далі в дорогу, щоб зарані добратися до села Рудного, а там уже й заночувати.

Ось який запис залишив Женька в експедиційному журналі.

«Знайшли різне золото з одрубаним пальцем як би подушечки викопали хоч із, смородяним варенням а, джмелячий мед тільки, медом називається і з землею та й той, Явтух поїв сама ямка а, в ямці нічого не залишив ненажерливий, золото, оддадуть в банк а жаднюга Тимофій очима, їсть…»

Трудився над цим записом Женька сам, то й розділові знаки лежать на його совісті…

Всі йшли напруго, за винятком хіба одного Тимофія, який давно вже встиг себе переконати, що йому нікуди й ні для чого поспішати. Та був він і трохи глевкуватіший, ніж інші хлопці.

До цього треба додати ще й таке: золота знахідка не давала хлопцеві, спокою. Тимофій хотів, щоб це золото належало йому, щоб він ніс його в своєму клумачкові, щоб міг зважувати його на руках, дивитися, як воно блискотить.