Іван Сенченко - Діамантовий берег

Коли горно було вже готове, чотири помічники і Рубін п’ятий взяли крюк і поклали розломом у жар.

Кузня двигтить від важких ударів парових молотів: десь збоку дзвонять ручні ковальські молотки.

Рубін заслухався і за цим не помітив, як Каленик Романович підвівся, став біля горна, глянув зблизька, гукнув:

— Піску!

Від ударів піщинок по залізі посипались Іскри. Яке чарівне видовище! Рубін дивиться, і, як в казці, до нього долітають слова Каленика Романовича: пісок уберігає залізо від горіння і разом з тим допомагає кращому його прогріванню. Іскра заліза, готового до зварювання, повинна бути прозорою і чистою, еге ж, прозорою і чистою!

Рубін дивиться на горно, на іскри, які від ударів піщинок летять із заліза, і не може уявити чистіших і прозоріших.

Нагрівання триває. Крюк обертають ще раз.

Нарешті Каленик Романович підводиться із стільця. Заруха лпсь його сиві брови, ожили очі. Він підходить до самого горна, торкає Рубіна за плече:

— Замічай, Рубіне! — і кинув жменьку піску на залізо, біле, аж неначе прозоре. Залізо заблискотіло, і з нього посипались іскри.

— Бачиш?

Рубін дивиться на цей фейерверк. Йому мерехтять в очах.

— Замітив? Чиста? Чистішої вже не буде! — Фейерверк ще не встиг загаснути, а Каленик Романович вже повернувся до Серьожі.

— Під молот! Підготуватися!

Помічник і Рубін кинулися до крюка і почали обертати, щоб віднести до ручного ковадла.

— Відставити! Під паровий!

— Каленпку Романовичу, але ж…

Перший раз, коли варили з Кельниболоцьким, крюк клали під ручний молот. Наказ Каленика Романовича спантеличив помічників. Вони втупилися в нього очима.

Коваль похитав головою.

— Сімдесят міліметрів під ручний молот?! Ля я я!

І крюк поклали під молот паровий.

Біля молота став сам Каленик Романович.

Рух рук — і молот шалено і весело загупав, підлітаючи вгору й опускаючись вниз. Полетіли фонтани іскор. Складені краями два куски металу з першого удару вгрузли один в одного. Наступні удари без жалю їх місили, і залізо слухняно зв’язувалося, як зв’язуються у вмілих руках два куски тіста.

Почався процес зварювання. Обидві частини зварювалися не поверхнево, а серцевиною, зчіпалися молекули з молекулами в самій глибині залізного стрижня. Помічники дивилися широко відкритими очима. Кожен рух майстра викликав у них подив, навіть заздрість.

Молот все гатив і гатив — Каленик Романович мовби прикипів до нього, ніби народився тут і ніколи не збирався залишити цього свого місця. Він неначе увесь одсвічувався внутрішнім жаром, і Рубін задивився на нього.

— Годі! На горно!

Крюк поклали у жар.

Він нагрівся. Молот знову бгав і місив розпечене залізо, Каленик Романович, зосереджений і бистрий, стежив за ним, не спускаючи очей. Проте молот гупав не так, як раніше. Тоді він місив залізо завзято, безоглядно, тепер в рухах його помічалась обережність.

Веселі іскорки сипалися на Каленика Романовича. Ще кілька рухів, завмираючих, ніжних, як дотик пелюстки, і молот спинився. Крюк почав швидко червоніти; потім метал посинів, а коли захолов, став аж бузковий. Всі стовпилися навколо: на місці зварювання не було видно ніяких швів, залізна маса обох кінців скипілася в одно.

Каленик Романович почав витирати руки, повільно скинув свій фартух, простяг його Рубінові.

— Вже? — спитав Рубін непевно.

— Вже, — відповів Каленик Романович — Тепер він швидше по цілому розірветься, ніж по звареному.

Хлопці оточили Каленика Романовича.

— Як це у вас здорово! — скрикнув Серьожа — Ви тільки гляньте — гукнув він до товаришів — НІ, ви тільки гляньте!

— Багато будете хвалити — перехвалите — відмахнувся Каленик Романович.

З цеху Каленик Романович вийшов дуже схвильований І разом з тим у великому піднесенні. Око не зрадило, не схибила рука! В душі у нього ніби гриміла музика, як у дні давні,колишні. Але чим далі ішов він, тим частіше в переможні мотиви вплітались інші звуки якогось жалю. Жалю за тим, що так швидко усе минає і за плечима старість.

І хто його знає, чи не є це останній його зліт, остання перемога?

Спочатку, як вийшли із цеху, Каленику Романовичу хотілося швидше дійти додому, побачити Ганну Сильвестрівну і про все їй розказати, як. розказував віп завжди раніше. Він знав, що й вона дома жде не діждеться, і летів, летів. Але чим далі від цеху і ближче додому, тим кроки його ставали повільніші, в душі тужили невеселі скрипки…

Рубін ішов за Калеником Романовичем, ніс фартух, закоханими очима дивився на коваля і думав про наступні дні своїх перемог і тріумфів. Авжеж, він _ не буде сидіти, склавши руки, він почне працювати, як сам чорт, і — навчиться. І як оце тепер Ка лсяика Романовича викликають на допомогу, так викликатимуть його, і назвуть його майстром ковальської справи…