Іван Сенченко - Діамантовий берег

— Та ну!

— Правду тобі кажу.

— Ні, це хочу — відповів Рубін — У мене, брат, стільки всячини за плечима, що не знаю, як мене і терпить Каленик Романович. По зав’язку! Рад, а не можу. Кажеш, поспіли?

— На весь провулок пахтять. Ось ходім.

— Понюхати? Ну що ж, понюхати можна. Ходім.

Рубін відклав книжку і пішов за приятелем не на вулицю, а кудись через перелази і дірки в огорожах. Вийшли вони в глухий завулок. Завулок біг круто вниз, весь заріс кущами білої акації.

Стежка петляла по самому дпу ярочка, бо цей провулок був разом з тим і сточищем, куди весною і в грози збігали потоки води. Садиби й сади по схилах не спускалися низько, а обережно спинялися своїми огорожами на самій бровці ярочка.

Хлопці, як вийшли в завулок, так і загубилися в заростях акації, гігантських будяків і дикої лози. Зовні ці зарості здавалися непролазними джунглями, насправді ж при землі вони були попробивані десятками доріжок, рухатися по яких здебільшого доводилося рачки.

В акацієвих заростях уже чулося сопіннії і стриманий шепіт. Рубін і Володька знайшли тут Василя і Максима. Василь і Максим теж говорили про запах у саду Бондаренчихи, що сьогодні вперше порушив спокій Солом’янки.

На місці зясувалося таке. Бондаренчиха справді пішла на базар, дома залишилася тільки її онука Валька, але Вальца була страшенна соня, і припущення, що в цей час вона могла не спати, було неймовірне.

Рубін, не заходячи довго в суперечки, зійшов на стежку, що вела до саду Бондаренчихи, і тихо рушив уперед. Стежка бралася круто вгору. Рубін нагнувся і поліз рачки. Дертися довелось далеко й високо.

В гущині заростей, де повітря стояло непорушне, було жарко, Рубін спітнів. Зате яка ж краса розкрилася перед ним, коли він видерся нарешті на останню терасу.

Сад Бондаренчихи від моря акацієвих джунглів відділяла лише сяка така огорожа з Дроту, заліза та дощечок. Ця епоруда була гостро обтикана терновими й грушевими гілками; в одному місці Рубін побачив на пій латку з старого валянка, в другому таку яс саму латку з розгорнутого циліндра великої консервної банки.

Сад за огорожею вражав чистотою незвичайною. Все тут було скопане, прополене, висмикане, полите, підвязане. Стежечки Бондаренчиха посипала білим піском, в тіні під грушею біліли вискреблені до воскового кольору лавочка і стіл.

Над всією цією красою світило сонце, пролітав вітрець, гойдаючи гілки вишень, яблунь і груш.

Краєвид зачарував Рубіна. Та ось вітрець обернувся і війнув не в садок, а з саду. І зразу ніздрі у Рубіна затрепетали. Незрівнянний аромат першого яблука пролинув над світом. Рубін втяг повітря і занімів. За огорожею, за десять метрів від неї, підносилася вгору яблуня, обважена плодами, що нагинали гілки до землі. Стовбур, вибілений до сяйва розпеченого заліза, світився проти сонця;- він був низький, і перша гілляка відходила од нього за півтора метра від грунту. Щоб вона не відчахнулася під вагою фруктів, Бондаренчиха підперла її дубового розсохою. Три молоді пружні гілки і на них десяток яблук опускалися до самої землі. Не треба було навіть рук підіймати! Стань поряд, зривай і клади за пазуху.

Промінь сонця порснув між розхиленими гілочками і впав на яблуко. Рубін побачив його в усій красі.

План, як проскочити у сад До Бондаренчихи Марини Василівни, визрів у нього одразу. Не розмірковуючи довго, він витяг з кишені ножа, розкрив його і встромив у землю під нижньою дротиною огорожі. Щоб закрити в садок доступ Шарикам, курям і котам, Марина Василівна межу саду виклала валиком з дерну.

Рубін розтяв цей вал у двох місцях і вирізану пластину відсунув набік. Утворилися ворота. Але вони були надто низенькі. Кілька ударів ножем розпушили землю. Рубін вигорнув її на себе і знову пустив у хід ніж.

Працював він тихо — безшумно, жодна билинка не поворухнулася. Навіть півень, що пасся за десять кроків по той бік огорожі, не підвів голови.

Як усе було готове, Рубін обернувся до Володьки і прошепотів пристрасно:

— Дивись, і коли що — бий тривогу!

Володька мотнув головою, і Рубін поліз попід дротиною теж безшумно. Десять кроків, що одділяли його від яблуні, він проповз на животі, під знадливою гілкою підвівся, взяв її в руки, нагнувся і потонув носом у пишному гроні.

Так без краю чудесно пахло! Такий був незвичайний день! Все було як у казці. І чого це обов’язково треба красти? А коли б, щоб не красти, сісти отут на узгір’ї і дивитися, як випливає з марева Батиєва гора, як море повітря хлюпає сюди звідкись із степів і лісів?