Іван Сенченко - Діамантовий берег

Чайник був давно вичищений. Рубін поздирав долотом увесь накип всередині. Гості вже попрощалися і порозходилися, а він сидів і думав про все, що почув, тепер, що чув раніше, та не звязував в одне ціле. І йому здавалося, що отут на Солом’янці, живуть якісь велетні. І бачить він їх чомусь опроміненими, на залитих сонцем вулицях, на барикадах, де полум’яніють прапори, на полі бою із зв’язками гранат, як вони у пишний червневий день кидаються під гусениці фашистських танків… Сипи Солом’япки, які ви прекрасні, які відважні! Думаючи про них, Рубін заплющує очі і бачить себе в грізні дпі боїв за Вітчизну поруч з Калеником Романовичем, і він, Рубін, був таким же сміливим, як і всі ці відважні люди з Солом’янки.

Отак і збігло два роки. Закінчивши училище, Рубін виїхав иа Нижнє Подніпров’я. Шість місяців від нього не було чути й слова, потім написав, що влаштувався як слід. Через рік з Дніпропетровська знову прийшов лист. З листом Рубін прислав газету з своїм портретом, надрукованим у тій газеті, і пятдесят карбованців грошей. У тій газеті Рубіна хвалили. З того часу на Соло м’янку почало щомісяця надходити по п’ятдесят карбованців Ганні Сильвестрівні на насіння. Влітку, через три з половиною роки після закінчення ремісничого училища, Рубін унесподівано приїхав у відпустку до Каленика Романовича і Ганни Сильвестрівпи на Солом’янку. За цей час він змужнів, чорпі вуса густо засіяли верхню губу, брови дугами сходилися на переніссі, з під них дивилися сміливі й гострі чорні очі. Привіз Рубін Каленикові Романовичу теплі зимові валяпки з калошами, а Ганні Сильвестрівні прозорчасту хустку, таку, як на її молодому портреті. Ганна Сильвестрівна розчулилася, аж схлипнула трохи. Калепик Романович спитав:

— Навіщо оце витрачатися?

— А ви вже, батю, мені дозвольте звати навіщо — відказав Рубін — А може, мені так хочеться!

Знайомих хлопців з ремісничого училища Рубін на Солом’ян тієї вже не знайшов, не знайшов і на Чоколівці — пороз’їжджалися по світах. Зустрів лише Женю Індиченка, але Женя був по вуха закоханий, ходив незрозумілий, дивний і все зітхав. Навіть купатися до Наводницького мосту не поїхав. Рубін махнув рукою на Індиченка.

Стояло надвечір’я. Над Солом’янкою пливли грозові хмари з бузковими відсвітами. За Київ Товарною два гриміло, земля пахла збитим пилом і чорнобривцями. Гроза наближалася. Ганна Сильвестрівна виколупувала шпилькою кісточки з вишень і підсувала Рубінові найбільші, налиті соком ягоди. Каленик Романович, надівши окуляри, підсів до четвертої сторінки газети «Правда», де містилися політичні відомості з широкого світу, писалося про атомну й водневу бомби, про скорочення армій. З цими новинами він звичайно знайомився через радіо, але репродуктор в цей час гримів піснями. Рубін, час від часу кладучи в рот ягоди, які подавала йому Ганна Сильвестрівна, прислухався до старенького репродуктора. Найбільше йому подобалася музика швидка — польки, галопи, фокстроти, але студія, як на зло, передавала старі тужні й тягучі пісні, які рідко коли його зворушували, бо, мабуть, він перебував у такому віці, коли музику слухають ще ногами. За вікном шумів дощ. Окремі великі краплини, зриваючись з даху, били по зовнішньому, критому залізом підвіїсоппю. Падали вони рідко, і їх удари лунко відзивалися в кімнаті.

Рубінові було дуже приємно: звуки музики, до якої він уже не прислухався, удари крапель по залізу занесли його думки кудись далеко.

Коли він прочуняв, у кімнаті, крім них трьох, була ще й четверта особа — дівчина. Вона, видно, вбігла тільки що з дощу. Через плече у неї висіла велика чорна шкіряна сумка, з якої вибивалися газети й журнали. Дівчина була тендітна, з двома товстезними чорними косами по пояс; діставши коби з за спини, вона почала струшувати з них дощову росу. Краплини блищали у неї також на щоках, на лобі, на волоссі. Ніс у листоноші був рівний, очі — величезні, чорні, овал обличчя — красивий. Руки, голі до плеча, були засмаглі, аж коричневі, обличчя теж дуже загоріле. І тим ясніше на ньому позначався рядок білих білих, як пелюстки квітів, зубів. «Ти диви яка — подумав Рубін, оглядаючи її скоса — Коли б трохи вища була б, чого доброго, дівка». Ріст дівчини вирішив питання. Рубін мріяв, що дівчина в нього буде висока й струнка, як тополя, біла, як цвіт жасмину, прекрасна, як щастя. А ця — пхе!

Обтрусившись від дощових крапель, дівчина поправила сумку і, покопавшися в ній, сказала, звертаючись до Каленика Романовича і Ганни Сильвестрівни: