Іван Сенченко - Діамантовий берег

— А вам лист від Володимира аж із Красноярська.

Каленик Романович пожвавішав, відклав газету, потягся до листа. Ганна Сильвестрівна теж обернулася в цей бік.

Дівчина віддала листа Каленику Романовичу і скоса глянула на Рубіна. Відчувши, що поглядом затрималася на хлопцеві довше, ніж треба, вона перевела його на Каленика Романовича, і зробила це так легко, що Рубінові й не снилася така легкість. Каленик Романович встиг тим часом обрізати ножицями вузький край конверта.

З конверта випала фотокартка, красиво зубчиками обрізана. На фотокартці було знято троє людей: молода жінка — невістка Оля, красивий чорнявий мужчина, хлопчик п’яти шссти місяців. Хлопчик у самій сорочці на руках у Олі, ручки у нього товстенькі; ніжки так само; ручки й ніжки на всіх згинах були поперерізувані ниточками; щоки посміхалися ямочками і щілинками очей між тими ямочками. Звали хлопчика Іваном; чорнявого мужчину — Володимир. Володимир працював у залізничних майстернях І називав Олю Оляшкою. В цілому Оля була щаслива, і від листа, написаного її рукою, віяло теплом достатку, радістю щасливої матері й жінки.

Ганна Сильвестрівна відклала набік тісто, витерла об фартух руки, взяла карточку, довго дивилася на Олю, на Володимира, але найдовше на хлопчика. У неї вже, мабуть, була стареча слабість на сльози, бо, намацавши кінчик хустки, що давно збилася на плечі, притулила його до очей.

— Ну, чого ж схлипувати — сказав Каленик Романович — Бач, онук гарненький який.

— Гарненький, гарненький — повторила Ганна Сильвестрівна, гладячи фото рукою, і, витираючи сльози, кінчила: — Та й вони обоє гарні. Як поїхали, так тільки й бачили. Чого не приїхати? Приїхали б з дитиною.

Рубін теж почав розглядати фото і сказав;

— Опецькувате яке, товсте. Але все одно до двадцяти п’яти років у петлю не полізу: женитись не буду…

Мар’яна хотіла нечебто сказати щось ущипливе, та, видно, стрималася.

Гроза надворі минала, хмари розходилися, у вікна через зарості фуксій лилося мяке передвечірнє світло.

Мар’яна стояла перед Рубіном у цьому світлі, як царівна; очі в неї були, великі, чорні коси, перекинуті наперед, обрамляли лице незвичайне, все у грі тіней і ямочок, зігріте ПОСМІШКОЮ, хоч і насмішкуватою, але таке, заради якого можна загинути!

Без жодного зусилля Рубін зразу ж пригадав, що зустрічав її вже раз у житті, взимку, як катався з гори на санках! Це — те ж саме лице, ті ж самі очі, та ж сама дівчина, яку хлопець у великому батьковому кожусі іїазвав дивним сполученням слів: Маріоніла Квітка.

— А а а, то це ти Маріоніла Квітка — скрикнув він — Квітка Маріоніла — і він так задивився на неї, аж почервонів.

— Еге ж, я — відповіла Мар’яна — Я. Тільки признайся, Рубіне, добре ти полетів тоді сторч головою з гори, га?

В кімнаті запанувала весела пауза, якої не помітив лише Каленик Романович.

— Шкода, що ти тоді втекла — сказав сяючи Рубін — Я б тобі показав!

Ганна Сильвестрівна поралася біля своєї газової плитки, запаморочливо пахтіли перелиті цукровим сиропом вареники — білі білі, ледь з бузковим відтінком.

Нарешті вона обізвалася:

— Ну, йдіть уже, вечеряти будемо. Заходь, Рубіне, заходь, Мар’янко! Старий, іди вже вечеряти, чуєш? Кидай газету.

Каленик Романович відклав газету і, підпухаючи обох молодят широко розставленими руками, почав просуватися до кухні. В дверях він зіткнув Мар’янку й Рубіна так, що вони мало лобами не стукнулися.

У Каленика Романовича було своє місце. Він заліз туди, підсунув до себе тарілочку з сметаною і труснув на неї солі з солянки. Упавши на білу поверхню сметани, соляні крупинки враз подзьобали її сірими цяточками. Мар’яна засміялася, і тепер сміх у пеї був не такий, як раніше, аж до болю рум’яний.

— Та вареники ж солодкі! Що ви!

За ковальське життя з Каленика Романовича зійшло стільки солі із потом, що він ладен був ї узвар присолювати. І він сказав:

— Нічого, нічого, Мар’янко, луччі будуть. Ну, Маряно, Рубіне, сідайте — І він почав підсувати кожному його тарілочки з сметаною і варениками. На тарілці, призначеній для Мар’яни, один вареник надірвався, і з нього потік червоний сироп.

— І не запрошуйте — відповіла Мар’яна — Я ж на роботі. Бачите, скільки ще треба листів і газет порозносити! — І щоки її знову запалали рум’янцем.

— Ет, пошта — відповіла Ганна Сильвестрівна — Сідай поїж, а тоді и біжи собі. Та й дощ ще не зовсім перестав,