Іван Сенченко - Діамантовий берег

Рубін втяг повітря, глянув ще раз на чарівний привид Батиє вої гори і простяг руки до яблука. Пора було рвати.

Увесь сой скінчився несподівано. Біля яблуні стояла Бонда ренчиха Марина Василівна. На ній сліпучо біла батистова кофта, як завжди. На голові підібрана зачіска — волосинка до волосинки, погляд розумних очей променистий. Чистоту випромінювали навіть її домашні туфлі — червоні, з зеленими цяточками на носках.

— Здрастуй, Рубіне — сказала вона — Що це ти отут робиш? Нюхаєш? Добре пахне?

Вона ні сердилася, ні дивувалася. Легка посмішка ледь ледь світилася на її губах.

Рубін почервонів увесь. Володька, який мав бити тривогу, відчайдушно запідпадьомкав перепелом. Марина Василівна махнула в бік джунглів рукою:

— Пізно, Володько — і додала з тим самим легким смішком: — Ех ти, сторож! — Володька сконфужено стих. Вопа звернулася до Рубіна: — А ти химерний, парубче. Ти, якщо хочеш знати, навіть красти яблук не вмієш. Дивний у тебе звичай: у сад ходиш через пролазку і чого? Нанюхатися міг і з того боку, з за огорожі. Ну, що ж, всякі люди бувають.

— Я не хотів красти — похнюпливо відповів нарешті Рубін — Хлопці кажуть «вже пахне». Я й не здержався.

— Гаразд. Добре. Спробуємо повірити. Онак чи повірить у це Каленик Романович. Збирайся, ходім.

Рубін спідлоба глянув на Марину Василівну. Перший переляк у нього минув, у голові билися думки, як вийти з цього становища. Тікати? Просити? Як тікати? Як просити?

За огорожею спокусливо шелестіли зарості білої акації, заманливо’ чорніла пролазка. Кінець кінцем можна з розгону просто перелетіти через огорожу.

— Я нікуди не піду — сказав віп нарешті, похмуро нагледівши дільницю огорожі, виплетену не з колючого дроту, «Отам стрибну, і прощай, Марино Василівно».

— Цікаво — промовила з тією самою посмішкою Марина Василівна — Що ж ти, тут ночувати будеш? Чи, може, назираєш, де можна краще перескочити через тин? Га? Що ж, можна й так, тільки, Рубіне, нічого з цього не вийде. Ти ж сюдти іще не дивився.

Рубін обернувся і глянув, куди показувала хазяйка саду. З лівого боку у неї біля ноги стояв Шарик, кудлатий двірпяк з надгризеним вухом і з трьома глибокими шрамами на голові.

Шарик, піднявши голову, спокійно дивився на Рубіна, але спокій цей Рубін знав! У Рубіна похололо в серці. «Ну ж і влип» — подумав він, і холодний піт виступив у нього на лобі.

— Ну, то що ж, пішли?

Рубін рушив, тягнучи ноги, потім спинився, сказав:

— Бабо, що хочте робіть, тільки не кажіть дома. Я вас дуже, дуже прошу. Я вам що завгодно зроблю: сад поливати буду, воду носитиму, тільки не кажіть — Він з надією підвів очі на Марину Василівну.

— Піймавшися, ви всі такі добрі. Л от поки не піймався, ие надумався:- «Дай піду бабі підсоблю трохи: підтопталася баба».

Вони рушили знов. Марина Василівна говорила правду. Рубін так таки ніколи й не додумався до цього.

Марина Василівна тим часом далі говорила:

— А це хіба справедливо, Рубіне? Як по правді розібратися, то совісті в тебе немає. Я з дідусем твоїм, Калеником Романовичем, вік по сусідству звікувала, а кривди від нього не бачила. Бо в нього совість є, Рубіне. Чи, може, немає?

— Бабо — сказав Рубін — Пустіть мене, бабо. Не хотів я, бабо, ваших яблук!

— А хто ж за тебе опинився у мене в саду?

— Я не знаю, бабо, як це сталося. От, їй богу, не знаю!

— Гаразд, до діда підемо, зясуємо. Він у всьому розбереться.

Рубін спинився, ліг на землю і сказав:

— Як до діда вести, краще отут візьміть і вбийте на місці.

— Шарику, підведи його — строго промовила Марина Василівна.

Шарик підійшов до Рубіна, смикнув за штани, загарчав.

— Уставай, штани порве, а штани казенні. Перед училищем треба відповідати за них.

Рубін потрапив у пастку, з якої виходу не було.

«Ну, що ж, хай ведуть — подумав він. На мозок його напливла якась страшна тінь — Хай ведуть. Все одно мені після цього не жити». Він стих і сказав глухо:

— До діда, то й до діда. Пішли.

Ступав він важко.

Тіло його закам’яніло, ноги стали неслухняними, щедрий піт вкрив йому обличчя, і хлопець то білів, то червонів. Поріг у хвіртці став для нього непереборною перешкодою. Лише коли Марина Василівна підштовхнула його, він знайшов у собі сили переступити через нього.

Каленик Романович і Ганна Сильвестрівна сиділи вже в холо дочку під вербою і пили чай. Побачивши Рубіну і Марину Василівну, Ганна Сильвестрівна сплеснула руками:

— Господи! Невже це Рубін лазив у сад?

— Ба ні —зирнувши на Рубіна збоку, промовила мирним, навіть здивованим голосом Марина Василівна — Біля хвіртки отам стояв.