Іван Сенченко - Діамантовий берег

— Ні, побіжу — відповіла Маряна і підхопила на плече свою сумку.

— Бійся ж бога! — скрипнула Ганна Сильвестрівна — Та що ж ти собі думаєш!

Мар’яні було сімнадцять років. Можливо, й жила вона бідно і в цю мить голодна була, але разом з цим в грудях у неї народжувалася якась інша сила, Мар’яна й сама не могла б, може, сказати, що це за сила. І ось ця сила звела її на ноги, схвилювала до самого дна, наказала йти, і Мар’яна, кинувши на ходу веселе «Бувайте!», вибігла з кімнати надвір.

Досівалися останні краплини дощу, півнеба вже очистилося від хмар, на другій половині вони ще клубочилиея, але вже збезсиліло, швидко розтікалися в високостях, ховались за обрій, танули. Перед порогом і далі по стежці, що вела на вулицю, блищали проти яскравого сонечка більші й менші калюжки води, в одній із них вже купалися горобці.

— Ач, яка шалена дівчина — почала скаржитися Гавна Сильвестрівна — Де ж це видано втекти прямо від столу!

Рубін стояв проти Ганни Сильвестрівни, слухав, про що вона говорила, дивився у вікно і бачив, як, переступаючи через калюжі, по стежці відходила Маряна. І віп заметушився, поліз в обидві кишені разом, понишпорив там.

— Ах, чорт, таж ні цигарок, ні сірників. Гей, стривай, разом підемо, мені цигарок і сірників треба купити — гукнув він услід Мар’яні, вискочивши з кімнати. І побіг просто через куші кімнатних калачиків, фуксій і столітників, виставлених Ганною Силь вестрівною на дощ.

Наздогнав він Мар’яну біля самої хвіртки, між двома величезними кущами рожі і, порівнявшися, прошепотів:

— Хочеш сьогодні в кіно? Ми підемо на Володимирську гірку, звідти краєвиди на всю Україну.

Мар’яна засміялася. І. сміх її дзвенів, як струмочок…

— Еге ж — сказав Каленик Романович Ганні Сильвестрівні, коли вони залишилися вдвох — Каже, ні сірників, ні цигарок. Ну, що ж, сідай, будемо вдвох вечеряти — Покуштувавши вареника, вів далі: — Чуєш, я оце думаю: адже якими бузувірами всі були. Куди там! Згадаєш — волосся сторч! А які орли з тих шмаркачів виростають!

— Коли з дитинства є порох у людині, то, думаю, не десь він дінеться і в дорослому, тільки на інше обернеться — відповіла Ганна Сильвестрівна і, прислухаючись до того, як між рожами сміялась Мар’яна, додала: — Чуєш, Мар’япка заливається.

— Еге яс — відповів Каленик Романович — А вареники — добрі.

— Їж на здоров’я.

Ех, люди добрі, люди добрі, н міг би розказати вам про двох своїх приятелів, та тільки боюся, що ви не повірите. Скажете: «Це він все вигадав, і нічого такого зовсім не було, бо хіба можуть бути такі приятелі, що як не граються, то пориваються на сварку?» Ну, то ви собі думайте, що хочете, а я вам. скажу: Є такі приятелі, а щоб у вас не залишилося ніякого сумніву, я вас одразу і познайомлю а ними. Одного із них звати Жепька, або Женя, як кому до вподоби, а другого — Левко, або Лев, теж як кому до вподоби. Кожеп із них закінчує уже четвертий клас і кожен докладає всіх сил, щоб… щоб… Але на перешкоді цьому стоять їхні мами. Правда, у Левка мама довірлива, то її легко обдурити, але у Женьки — не мама, а вогонь. Як прийде з роботи, повечеряє, то зразу:

— Ану, Женько, розказуй мені уроки. Що тобі задано? Де твій щоденник?

Жепька сюди туди і ну брехати:

— Нам сьогодні нічого не задано, а щоденник забрала учителька — оцінки буде виводити.

— Гаразд — відповідає Женьчина мама і без довгих слів починає поглядати на стіну. А в стіну вбитий цвяшок. І вона дивиться на цей цвяшок і каже:

— Якщо зараз не знайдеш щоденника, то кажу тобі правду,

що розмова у нас буде така, як на тому тижні у середу. Ну — раз, два!..

Женька теж дивиться на цвяшок, а тоді лягає впоперек кушетки, застромлює руку спочатку в щілину між стіною й кушеткою, а далі під днище кушетки, довго там шарить і, нарешті, витягає звідти щоденник! Він такий, неначе його жувало теля або ним витирали підлогу!

Женьчина мама розглядає щоденник і там бачить таке: за поведінку у Женьки чотири, домашнього завдання він не виконав, у класі не слухав, уроку з географії не знав, а з історії не міг пригадати, що задано.

Що буває в таких випадках, я вам розповідати не буду, краще про це хай розкаже сам Женька. Ну, а якщо це так, то тут вже хоч не хоч, а до книги братися треба. На другий день Женька

приходить додому розрум’янений, мов квіточка, 1 ще з вулиці кричить:

— Мамо, мамо! У мене дві п’ятірки — з природознавства й 8 арифметики!

У Левка характер зовсім не такий, як у Женьки. Як тільки мати посадить його за книжки, то він одразу голову в руки і заведе на всю кімнату: