Іван Сенченко - Діамантовий берег

— Лишечко ж моє лишечко, і навіщо я такий бідолашний народився!

І так же ж виводить жалібно, що, здається, камінь і той байдужий не залишився б.

Як коли, то Левкове навчання відбувається ще й інакше. Ось послухайте.

— Левку, синочку, ти б узявся до книжки.

— Як же ж я, мамо, візьмуся до книжки, як я не сповна розуму? Я ж, мамо, на цвіту прибитий, макоцвітний, пришелепуватий…

У Левкової матері не було чарівного цвяшка на стіні, і Левко робив, що хотів. Отже, Левко, мабуть, залишився б у четвертому класі на другий рік. Цього не трапилося. Я вам розкажу, як воно сталося, що ні Левко, ні Женька не залишилися у четвертому класі на другий рік.

Був чудовий весняний день і такий гарячий та теплий, що всі жаби повилазили з води на траву. Били їх Женька та Левко скільки хотіли, а як вже набігалися і потомилися — посідали під вербою. Як посідали, то Женька й каже.:

— Ох, не хочеться, а треба додому йти, уроки вчити, бо в мене ж, знаєш, мама яка? Як вечір, так і: «Женько, сідай до уроків!»

— А ти сідати сідай, а уроків не вчи, прикинься, що ти не тямиш нічого. Вона побідкається, побідкається біля тебе, та й рукою махне. Моя на мене давно вже махнула, все жаліється сусідкам: «ІЦо його робити, зовсім нетямуще!» А я слухаю та посміхаюся.

— Добре — згодився Женька — спробую і я свою обвести круг пальця.

От настав вечір. Женьчина мама прийшла з роботи, повечеряла і, як завжди:

— Ну, Женько, сідай до уроків.

— Я не сяду, бо я нічого не тямлю — відповів Женька..

Мама уважно подивилась на Женьку і лагідно спитала:

— То виходить, що ти теж пришелепуватий?

— Еге, пришелепуватий! Чого там пришелепуватий? — образився Женька.

Він хотів ще щось сказати, але в цей час рипнули двері і в кімнату увійшла сусідка Ялинка, дівчина вісімнадцяти років, красива, весела і з таким золотим волоссям, що воно _аж світилося. І вже мала орден за врожай пшениці. Орден, ви розумієте, орден, і той орден сяяв у неї на грудях!

Увійшла Ялинка в хату, глянула на Женьку, глянула на його маму та й питає:

— А вам і сьогодні перебіг дорогу чорний кіт?

— Ні — відповіла мама — у пас все благополучно, сусідко. От тільки з Женькою’ лихо, та таке лихо, що вже не знаю, що й казати!

— А що ж це за лихо? — спитала Ялинка.

Мама зітхнула і відповіла:

— Таке лихо, Ялинко, що спав Із глузду наш Женька. Сидить, сидить, бідолашний, над книгою день і ніч, а втямити нічого не втямить, як Левко.

— Це справді лихо — хитро зітхнула Ялинка — Що ж ви тепер будете робити?

— І сама не знаю — відказала Жеиьчипа мама — Бо як спаде з розуму доросла людина, то робиться все одпо, що мала. Ні до роботи, ні на вулицю, таке, що хоч у хаті замикай. Як ти, Ялинко, гадаєш?

— А може, його до лікаря треба? — відказала Ялинка.

— Та й це правда — погодилася Женьчина мама — Зранку я його замкну, а як прийду снідати, то й заведу до лікарні.

Від цього рішення Женьці аж ноги потерпли. І йому захотілося крикнути: «Не треба, мамо, нічого не треба, це я так, придурююся!» Він і хотів уже крикнути, але саме в цей час згадав Левка, як він добре обводив круг пальця свою маму, і стримався. Тільки насупився, аж почервонів і сказав уголос:

— Еге які! Уже й замикати!

— Отож — не слухаючи його, сказала мама — бери книжки і марш у ту кімнату. Через півтори години всі уроки розкажеш мені назубок.

«Отак я і здамся — пробубонів під ціс Женька — Ми ще побачимо, хто кого обведе круг пальця».

У другій кімнаті Женнка склав на стіл книжки й зошити, а сам сів біля вікна і ще раз сказав собі: «Все одно буде, як я хочу!»

Зайшовши через півтори години в кіЯяату, Женьчина мама побачила таку картину. Книжки спокійнісінько лежали на столі не розгорнені, а Жепька з усієї сили задавав хропака,

— Вставай — сказала Женьчина мама — і мерщій!

Женька не спав, а тільки прикидався, що спить. «Все одно не буде будити, пожаліє — думав він — Мені аби тільки до ранку, а там — мама на роботу, а я сам собі пані»

Але на його не вийшло. За дві секунди він сидів уже за столом. Перед ним лежала розкрита книга. Женька сопів І думав про себе: «Стривай, я тобі прочитаю!»

Перше речення на сторінці з уроком було таке: «Весняного ранку хлопці подалися на річку».

— Читай — наказала мама.

Жепька прочитав: «Весняного равку клапці дали меду на пічку».

Женька думав, що саме так повинні були прочитати це речення люди, які спали з глузду. Але його мама думала зовсім інакше.

— Словом, тут таке діло — сказала вона — або ти знайдеш свій глузд, або доведеться використати цвяшок.