Іван Сенченко - Діамантовий берег

— Я тут ось, мед деру! Іди сюди!

— Не мо о о жу!

— Чо го о?

— Мати зам кну ла! Іди ти сю ди и!

— За а раз!

— І очеретинок з медом прихопиі

— Добрее!

Через хвилину Левко стояв уже під вікном у Женьки і подавав йому через кватирку очеретинки. Про свою недавню сварку вони вже забули. Навпаки, Левко говорив своєму замкненому другові:

— На оцю очеретинку… Диви — дудка яка! Тут, мабуть, меду, меду!

Женька трощив очеретину, а Левко захоплено дивився на приятеля.

— Смачний?

— Ох же ж і смачний!

— Дай і мені трохи.

Женька відсмикнув від рота очеретинку і сказав, ладний розсердитися:

— Чого ти просиш? Ти ж уже їв.

— Ну то й що — так само ладний спалахнути, відповів Левко — А як уже їв, то хіба більше не хочеться?

— Ну візьми! На! На! Скупердяга, ненажера! На, візьми, забирай свій очерет! Їж сам! Сам, сам їж! Можеш хоч і весь сам поїсти. Подумаєш! Мама сказала, що вона теж привезе очерету. Тоді і в мене буде свій мед. І сам увесь поїм, сам, сам, сам! А ти хоч і не проси. У тебе хіба очерет? Дудочки, як волосинка, а мені як привезе мама, так кожна дудочка буде як рука! Тоді скажеш: «Женько, Женько, дай і мені». Тільки немає дурних — були, та вивелися. Дам тобі такого меду, що ого!

— А мені мама теж привезе, із Протічка, а там він — тобі й не снився такий!

— Ну й іди до своєї матері. Чого ти стоїш тут? Це наш двір, а. не ваш. У себе і сміти очеретом. Дивися, понакидав! А мама тоді: «Візьми, Женько, мітлу, підмети, прибери». Так мені це робити, а не тобі. Іди, йди, кажу!

— Ну й піду мед драти, а ти сиди.

— Можеш!

Забравши свої очеретинки, Левко подався із двору.

Ох, який же ж і сердитий був Женька на нього! «Такий скупердяга! Дав чи не дав, а вже: дай і мені. Ну і їж сам!»

Женька ліг грудьми на підвіконник, сперся головою на долоні і думав про Левка.

«І чого він такий? І не вчиться, і макоцвітним прикидається, і ридає, коли садовлять за книжку. Ото б тільки бігати та бігати. Так і дурний може побігати, коли тобі повна воля. А спробуй побігти, коли на стіні слинявчик і соска, коли двері замкнені і коли мама, як вогонь! Тут не дуже розбігаєшся, а хоч сядь та й плач. А він ще, Лев скупердяжний, задається: «Виросту — капітаном стану». А як він може стати капітаном, коли не вчиться зовсім? Думає, як знає «право руля», «так держи», то й паука уся? А географію треба знати? Ага! А арифметику? А мову? Во як ти поговориш, коли зустрічний матрос — іноземець, а треба спитати: «Як тут ближче до Африки?» Не буде Левко капітаном. А я буду. От сяду до книжок і буду вчитися, вчитися, вчитися! 1 цілий день, і цілу ніч. Хай тоді скільки завгодно каже мама; «Женько, піди трохи побігай». А я нікуди не побіжу, буду худнути та худнути, увесь змарнію, самі очі зостануться. От прийде Ялинка, а мама: «І що його на білім світі робити, не знаю! За вчився хлопець, не їсть, не п’є!» От як буде. Хай тоді позітхає та пожуриться, І замикати не буде, навпаки, двері навстіж кидатиме. Тільки я — й кроку з кімнати. А схудну — хан схудну; захворію — хай захворію; умру — хай умру, тільки щоб не назовсім. Лежатиму, а вона у сльози, І Ялинка плаче, а Левко стоїть, хлипає, ніс витирає. А мені хоч би що!»

Англійської мови сьогодні не було, але насуплений Женька рішуче підійшов до полички, взяв підручник і став вичитувати на всю кімнату, приказуючи: «Хоч тебе і трудно, а все одно вивчу, брешеш!»

Женька так зачитався англійською мовою, що незчувся, як у двір увійшла його мама. Попереду неї біг Левко І, зазираючи у вічі, просив:

— Тьотю Оришко, ну простіть, простіть Женьку. Він більше не буде.

— Що «не буде»?

— Ну, балуватися. їй право, не буде. І слухати буде, і вчитися буде. Ну, простіть, простіть його!

Левко був вільний цілий ранок. Він міг би побігти куди завгодно, але не побіг нікуди. Яке ж гуляння без Женьки? Хіба з ким так набігаєшся, як із Женькою? Ні з ким і пі за що на світі І

Клацнув замок, відчинилися двері. Левко у сіни проскочив перший і знову, зазираючи тьоті Оришці у вічі, благав:

— Ну, простіть його, простіть, він більше не буде!

Женька почув розмову тоді, коли Левко і мама були вже в кімнаті.

— Ти що, спав? — спитала мама.

— Еге, спав! Учив!

— Що ж ти учив?

— Англійську мову,

— А уроки вивчив?

— Все вивчив, і задачі поробив, а Об тече осьдечки…

— Стривай, сідай і розкажи все по порядку.

Женька сів і з натхненням, кричачи на всю кімнату, став розповідати уроки. Правда, з ключиком і замочком щось у нього вийшло непевне. Добре, що мати помітила: