Іван Сенченко - Діамантовий берег

Левко мацнув рукою по голові і зняв звідти пасмо зелених водоростей.

Хлопці так чмихали й реготали, що аж падали на парти,

Левко, все ще тримаючи водорості у руці, схилив голову вниз і пробубонів:

— Це я зачепився за кущ, а воно і впало на голову.

У відповідь пролунав ще дужчий регіт, і ззаду хтось гукнуві

— Хлопці, нове відкриття! Досі жабуриння росло у воді, а тепер переселилося в шелюги.

Ірина Сергіївна звернулася до Женьки:

— Допоможи йому знайти правду.

— Еге ж, він як біг через шелюг, а воно і впало йому з гілки на голову…

— Ти сам бачив?

— Бачив!

— Значить, ти водночас купався на річці і заганяв з Левком корову?

Женька почервонів, закусив губи і очі йому збіглися щілинками.

— Коли ти нездатний сказати правди, то давай сюди щоденник.

Перед очима у Женьки мигнув на мить фартушок слинявчик і пляшка із соскою. Але все одно, хай слинявчик і пляшка, а ябедою він ніколи не був і не буде!

— Ось він, будь ласка, візьміть.

Левко захвилювався. Піт виступив у нього на лобі й на носі. Він поворухнувся, кашлянуві підняв руку.

— Що тобі?

— Ц всю правду скажу, тільки нічого не ставте Женьці в щоденник. Спочатку про корову я неправду сказав… А Ялинка каже: «Добре, тільки скажіть, хлопці, а хто за вас сьогодні піде у школу?» А тільки ж сім хвилин залишилося. Так ми як побігли, як побігли…

— Сідайте обоє.

Ірина Сергіївна добре знала свій хлоп’ячий народ, і завжди бачила, хто каже правду, хто бреше, хто викручується, щоб не виказати свого товариша і не стати ябедою. З самого тільки виразу обличчя вона вгадувала, що з ким трапилося дома. Коли Жепька, наприклад, був правдивий, коли знав уроки на п’ять і в класі сидів тихо І уважно слухав уроки, то це значило, що дома він мав дуже серйозну розмову з матірю. Проте тяжко йому було додержуватися цієї лінії. От уявіть, тільки він стане дослухатися до того, що говорить Ірина Сергіївна, аж тут Валерик візьме пір’їнку і почне лоскотати Женьці потилицю або за вухами. Жепька якийсь час терпить, терпить, тільки головою поводить. Але хіба ж так довго втримаєшся! Сили ж ніякої не вистачить! Обернувшись трохи, він шепоче пристрасно: «Валерко — уб’ю!» І тільки це скаже, як тут: «Що за розмови? Женю, повтори, що я сказала?»

Звичайно, Женька міг би сказати: «А чого він пір’їною лізе у вухо! але так може сказати тільки ябеда. Отже Женька не виказує товариша, зате сам потрапляє в біду. Як же ж віп може повторити те, що сказала Ірина Сергіївна, коли Валерка Заважає йому слухати? А що після цього можна прочитати в Женьчиному щоденнику, самі догадатися можете.

Інакше було із Левком. Учив уроки і виконував домашні завдання він за натхненням. Хотів учити — учив; не хотів, то й не вчив. Йому що? Поставлять четвірку — гаразд; вліплять двійку — байдужісінько. Часом мати скаже: «Як же ж так можна жити, сину, що ти ні за холодну воду?» А вій на це: «Коли б міг, то к робив би; і сидів би тихо у класі; а то поки дочекаєшся того дзвінка, то й голова опухне від підметів та велосипедистів, що з двох протилежних міст мчать назустріч один одному».

А то ще так. Учителька розповідає про корисні копалини в тайзі. Інші хлопці, слухаючи її, сидять тут таки в класі, а Левко зник, його немає в класі. А де ж дівся Левко? Еге, знайдіть його, коли він давно вже у джунглях… Та він уже й не учень четвертого класу, а завзятий мисливець на тигрів. Чуєте, як гримлять постріли! Це він полює на тигра. Страшний звір робить свій смертоносний стрибок. Левкові це байдуже. Гримить другий постріл і водночас Левко чує, як його, штовхають в плече: «Встань, встань!» Левко невидющими очима дивиться на Женьку, потім на Ірину Сергіївну.

— Левку, перекажи про корисні копалини в тайзі.

Левко збирається з силами і починає:

— Найстрашніший звір Уссурійської тайги — тигр. Це страшний хижак. Ударом своєї могутньої лапи він убиває коня і може перескочити з ним через огорожу. Його улюблена страва — мисливські собаки…

У класі регіт.

— А чого ви смієтеся? Я сам про це читав у книжці!

Ірина Сергіївна дивиться на нього і похитує головою:

— Ти знову не слухав, Левку? 1

— Я не знаю.

— Що не знаєш?

— Уроку.

— Я тебе не урок питаю, а те, про що розповідала у класі,

— Все одно, й цього не знаю.

— Ірино Сергіївно — каже Каленик — та він же не сповна розуму!

Женька підскакує:

— Чого там «не сповна». Усе «не сповна» та «не сповна»!

Ірина Сергіївна велить сидіти тихо. Левко теж сідає, але учителька каже йому: