Іван Сенченко - Діамантовий берег

— Те те те! Переплутав, усе переплутав! — і стала пояснювати, як треба писати «ключик» і як треба писати «замочек». Левко стояв за спиною Женьчиної мами і показував руками: «Кінчай мерщій, та гайда на вулицю!»

Женька насупився. Йому було прикро, що пальці так підвели, і тому він нічого не знайшов Іншого, як спрямувати своє невдоволення на Левка:

— Чого ти ворожиш руками?

— Мовчати! Женько, повтори, що я сказала.

— А чого він? Ну й біжи сам! Чого ти заважаєш, скажи?

Левко вийшов з кімнати і сів на лавці проти сонечка, а Женька морочився з ключиком і замочком, аж поки не почув:

— Поїж та піди перед школою трохи побігай.

Що після цього сталося з Женькою, не можна й сказати! Він підплигнув так, що коли б не стеля, то підлетів би до самої хмари, до самого сонця, а може, й ще впще.

Через мить, не перескочивши ще навіть порога, Женька закричав скільки сили:

— Ура, Левку! Помчали! Де ти? Мерщій! Нажимай! Гей, Левку, Левку, чуєш?!.

— Женько, Женько! — вискочила з хати Женьчина мама — Постривай! Випий молока, візьми хліба…

Та вигук Женьчиної мами був гласом вопіющого в пустині. За Женькою і ЛевкбМ і слід прохолов. Згодом долетіло вже з річки:

— Потім, мамо, потім, я їсти не хочу!

Де ж ділися хлопці? Що вони робили? Які трави, води і квіти пестили їх ноги і тіло своїми м’якими ніжними дотиками? Но знаю, не чув, не бачив. Згодом на Чортовій Придибанці їх випадково знайшла Ялинка. Вона йшла полоти пшеницю, аж чуб на річці такий гомін, неначе сюди висипав цілий клас на перерву, і завернула поглянути.

Побачивши Ялинку, Женька безмежно зрадів:

— Чуєш, Ялинко, гей, гей, Ялинко! Я вже можу поринати до самого дна!

Ялинка посміхнулася, І коли вона це зробила, Женьці здалося, неначе це посміхнулося і сонце, і річка, і вся неосяжна земля від Чортової Придибанки до берега Тихого океану. І щоб повніше виявити свої почуття з цієї нагоди, він промовив натхненно:

— Я біля самого дна очі розплющував, а там черепашок, черепашок!

— Це добре — відповіла Ялинка — тільки скажіть, хлопці, а хто за вас сьогодні піде у школу?

Натхненний тон у Женьки одразу спав, і він, ковтаючи слова, увалим голосом спитав:

— А хіба вже котра година?

Ялинка підняла праву руку, закотила обшлаг — ох же ж і блиснуло скельце на годиннику проти сонця! — поглянула на стрілки й сказала:

— Без семи хвилин девять.

Заняття в школі починалися о дев’ятій, Женька, як опечений, вискочив із води. В його розпорядженні залишилося тільки сім хвилин, а щоб зібратися і добігти до школи, потрібно було щонайменше десять хвилин. З криком «Левку, біжімо, бо запізнимося!» Він помчав скільки сили, на бігу вплигуючи у труси.

Як не бігли хлопці, а коли задихані й червоні примчали у школу, там уже панувала тпша і тільки чути було через нещільно Причинені двері, як якийсь малюк повторяв безшабашно: «Двічі Йо шість — одинадцять».

— А знает що — сказав Левко — давай сховаємося, а в клас проскочимо ва перерві.

Жепька тільки блимнув на нього; сміливо прочинивши двері, сіп спитав:

— Ірино Сергіївно, можна зантп?

Ірипа Сергіївна обернулася і, глянувши на хлопців, строго спитала:

— Що це за новий порядок? Хто вам дозволив запізнюватися?

Левко почав брехати:

— Еге І А мама сказала загнати корову у холодок…

— Досить. А в тебе, Женю, яка причина?

У Женьки перед очима все ще миготіли на жовтому дні чере патики, і він випалив прямо:

— От що хочете зробіть, а я скажу правду: купався на річці, а Ялинка каже: «Запізнишся!» Так я як побіг, як побіг, а двері мама замкнула, ключ не лізе в замок, а книжки в хаті. От правду, всю правду сказав.

— Сідай — сказала Ірина Сергіївна.

— І мені сідати? — несміливо спитав Левко.

— Ні, ти ще мені розкажеш, чому запізнився. Подумай, а поки пто постій у кутку.

Левко переступав з ноги на ногу. І чому він не признався, як Женька, а тепер спробуй вибрехатися! Він напружував усі мізки, але придумати нічого не міг.

— Ну, я чекаю — сказала Ірина Сергіївна,

— Я не знаю.

— Чого ти не знаєш? — спитала Ірина Сергіївна — Не знаєш, яг збрехати?

Левко був такий розгублений і спантеличений, що не зрозумів навіть, що сказала учителька, і чистосердо відповів: " — Еге.

Клас чмихнув.

Ірина Сергіївна звернулася до Женьки:

— То, може, ти допоможеш йому вибрехатися?

Женька ніколи не був ябедою і тому, не блимнувши оком, сказав услід за Левком:

— Так йому ж мати каже «корову…»

— Сядь. А ти, Левку, скажи; хіба річка на вигоні, що в тебе Мокрі труси, а на голові жабуриння?