Іван Сенченко - Діамантовий берег

Женька був хлопець міцний, бистрий; Левко ж — навпаки, кволий і зовсім слабий силою.

Отут і треба відзначити все благородство Женьки. Він великодушно ткнув кулаком Левка у плече на півсили, а сам, не кліпнувши оком, прийняв три Левкові удари: один у груди, другий у лоб. Третій удар невідомо яким чином попав Женьці у ніс. З носа потекла кров. Левко зразу ж злякався і опустив руки. Женьці тільки трохи заболіло, а потім зовсім перестало боліти. 1 він ска вав Левкові так, що могли чути всі стіни і двері сарая;

— А тепер, Левку, хочеш миритися?

Левко ступив три кроки до Женьки, став грудьми до грудей. По цьому за давньою традицією вони постукали один одного трохи по спині і пішли під ринву. Під ринвою стояла діжка з дощовою водою. Женька вимив свій ніс і став дуже красивий. Я вам поясню, чому він став дуже красивий. Бачите, річ така. Як ішли хлопці з школи додому, то цілу дорогу борюкалися, качалися в піску, зробили, може, не одну «малу купу». Від цього Женьчиие (і, звісно, й Левкове) обличчя трохи припало пилом; білявий Женька став трохи брюнетом. Тепер, коли він обмив свого носа, обличчя його зразу поділилося на дві частини. Верхня частина так і залишилася, як була, в пилюзі, а нижня побілішала; і зразу стало видно, що шкіра у Женьки рожева, дуже ніжна і свіжа, наче під нею кипіла кров з молоком. За рушник Женьці правили рукави власної сброчки. Він тернув собі ніс спочатку рукавом правої руки, потім — рукавом лівої. Коли туалет був закінчений, він сказав:

— Більше не будеш казати: на річку ходім?

— Так я ж і тоді не казав! — починаючи червоніти, відповів Левко.

— Як легко погодився, то все одно, що сказав. А нам не можна легко погоджуватися, бо ти думаєш, п’ятірки самі у щоденник ускакують? Я підглядав у вікно до Володьки. Так він сидить І сидить, аж дивитись набридне,

— А ти чого мене вчиш? — насупившись, сказав Левко — Я й сам знаю.

Хлопці, мабуть, посварилися б зпову, якби не рипнула хвіртка. А рипнула хвіртка тому, що її відчинила Женьчина мама. Уважним оком вона оглянула хлопців і, помітивши кров на сорочці у Женьки, строго спитала:

— Женько, чого це в тебе кров на сорочці?

Не блимнувши оком, Женька відповів:

— Це ми, мамо, пустували; так я як стукнувся носом собі об коліно! Це з мого, чуєш, носа, а не з Левкового. У Левка ніс цілий. Хоч сама подивися.

Жевьчина мама знала, що Женька, мабуть, бреше, і що хлопці, певне, побилися. Але їй було дуже приємно, що Женька Левка не виказує, не складає на нього провини, не ябедничає, а все бере на себе, як смілива, чесна й нелукава людина. І вона простила цю неправду Женьці.

— Добре — сказала вона — Біжіть на річку, покупайтесь обидва, а як я гукну, то щоб зразу прибігли обідати.

Як вона це казала, то поклала руку спочатку Женьці на плече, а потім на голову. Яка це була мила, знайома Женьці рука! То дарма, що цією рукою мама інколи шльопала Женьку. Шльопанці він пам’ятав тільки, поки висохнуть сльози, а потім зовсім забував про них, а про мамину руку, ласкаву, теплу, щиру ніколи не міг би забути. Він стояв під маминою рукою, терся об неї. Очі його стали прозорі і душа — як подих найчарівнішого весняного вітру. Мама щось говорила йому своїм строгим голосом, але строгості цієї не чув він, а чув тільки музику, яка грала йому в серці.

Звичайно, так можна було б простояти сто й тисячу років, але ж Женьці було вже не два роки. Він одвів мамину руку, відступивсятрохи убік, і робив це так, наче рвав стальні ланцюги.

Як мама пішла у. хату, він, повний щастя, хотів був сказать Левкові: «От яка гарна мати у мене». Але глянув на Левка і не сказав. Левко в цей час зайнятий був незвичайною справою. Розжувавши шматочок ягоди, він приліпив цю червону плямку собі на кінчик язика, а язик висунув далеко вперед з тим розрахунком, щоб сіла на нього яка небудь муха. Мухи — не одна, а три — кружляли навколо Левкового язика, але сісти не сідали, може, боялися, щоб Левко їх не проковтнув, І Женька порадив;

— А ти висунь ще дужче.

І собі приліпив таку саму плямочку.

Отак з висуненими язиками вони й помчали на річку.

Покупавшись, вони пообідали з Женьчиною матір’ю, причому Женька так і крутився біля неї, весь час кричачи:

— А сіль, мамо, подати?

— А ножа?

— А тарілку?

Як подав усе це, то так і націлявся стати ще раз під мамину руку. Але з того нічого не вийшло. Тільки вже зібралися йти, як мама взяла Женьку за голову, відхилила її, глянула йомуу вічі і сказала суворо і ніжно разом:

— Ти ж, Женько, пам’ятай, що я наказала тобі.-