Іван Сенченко - Діамантовий берег

Уроки кінчилися. Можна й спочити.

Чимчикують наші хлопці по стежці, а над стежкою з обох боків трави і квіти: подорожник, спориш, собача рожа, кашка, буркун, будяки, лобода і зів’ялі ведмежі вушка. І все квітне. Кашка — біла, собача рожа — рожева або теж біла; буркун — жовтий, а будяк! Лелечко! Увесь срібний, колючки, як голки, квітки червоні, як жар, пахнуть медом, а на них — джмелів! А джміль сам, як квітка: спинка — чорна, черевце — жовтогаряче, і весь наче шовковий, і бринить, як золота струна. А ведмеже вухо яке! Теж вкрите срібного ворсою, пушисте, ткни пальцем, палець так і потоне. Ох, хлопці, гарно! А під пшеницями — сокирки, темно фіолетові, ясно фіолетові — очей не зведеш. А поруч них волошки, сперечаються цвітом з Петровим батогом. Той синій, а вони ще синіші. І тільки лобода без пуття, казна що, хіба що свиней годувати. Але й вона квітне сережками, а на сережках жовтий пилок. Пройдеш через неї, і ноги по коліна в жовтих панчішках. Тільки коли вона зацвіте? Аж у серпні. А до серпня ще часу, часу…

Хлопці брели між квітами. Женька скинув кепку, підставив під сонце спітнілий лоб. Левко — теж; а вітрець повіває, плутає на голові волосся, дмуха в обличчя, наче шепоче: «Еге, хлопці, та я бачу, що у щоденниках у вас не без п’ятірок!» А перепел, чуєте, як підпідьомка? Спочатку ніби вчувається тільки: «Підпідьом, під підьом», а прислухайтеся краще, то хіба не чуєте; «П’ятірка, п’ятірка, п’ятірка!» Навіть цвіркуни і ті сиплють з усіх боків: «Ці хлопці з п’ятіркамщщі хлопці з п’ятірками; ці хлопці з п’ятірками…».

— Куди ж це йдуть хлопці?

— Гуляти!

— Де ж вопи будуть гуляти?

— Де випаде!

— А потім?

— А потім, може, посваряться, а то навіть і поб’ються: Хіба я знаю. Складне у них життя. І прекрасне. І вони такі малі, ідо навіть не знають цього.

Я розкажу вам про свого приятеля Володьку. Тільки не дуч майте, що коли мені сорок пять років, то Володьці теж неодмін но мусить бути сорок п’ять років.

Ні, як правду сказати, то цей хлопець трохи таки молодший за мене. Йому, може, й одинадцяти не було, але ви бачили б, що то за брава дитина! Він, мабуть, найсильніший за весь свій клас і білявий такий, що як вигорить влітку, то здається, що на голові у нього не волосся, а збита в піну сметана.

Познайомилися ми так. Того літа мене послали в колгосп імені «Першого травня». Там треба було будувати електростанцію.

Отже я познайомився з селом, познайомився з річкою і, зібравши всі потрібні мені відомості, сів у саду за столик та й потонув у всякі потрібні мені обчислення.

Хоч тепер я й інженер, але колись я сам був хлопцем і дуже любив їсти лопуцьки. То й тепер, натрапивши в садочку яа кущ молочаю, я зірвав кілька молочаїв і Поклав їх біля себе на столі. Не випускаючи з рук олівця, я став одне по одному жувати ці стебельця, і так жував, поки на столі не залишилося ні одної молочаїнки.

— Шкода, що мало нарвав — сказав я вголос — бо в цьому селі молочай, мабуть, найсолодший на світі.

Тільки я встиг це сказати, як вишняк бкря мене зашелестів і з куща показалася спочатку голова, потім двоє очей і то таких голубих, що й уявити важко. Від несподіванки я випустив з рук олівець. Кілька хвилин ми мовчки дивилися один на одного, а потім голубі очі посміхнулися і водночас я почув дуже приємний голос, причому голос хлоп’ячий, бо та голова, як і очі, належала хлопцеві, і хлопець той вже стояв біля мене.

— Не лякайтесь — сказав він мені — це я, Володька. Здрастуйте!

— Здоров — відповів я і спитав його: — А чого б то я мав, Володько, лякатися? Невже я так на боягуза скидаюся?

— Бо мене всі бояться — відповів Володька — геть усі хлопці. Я вмію боротися, битися на рапірах, боксувати. Юрка я кладу на спину одним пальцем. Микола для мене просто’пхе, а про всіх інших і казати не варт. Ви подивіться, які в мене мускули! Тільки з Олежкою ми силою нарівні.

Мускули в нього були справді розвинені, і весь він був тугий, пружинистий, завзятий,

— То що ж — ди до мене прийшов боксувати, битися на рапірах, чи як? — спитав я Володьку.

— Чого там битися — відповів він, посміхаючись — мені просто цікаво, що ви тут робите, бо сам я добре читаю, пишу, малюю і почерк у мене на п’ять. Скажу вам, коли б я умів добре рішати задачі, то став би найкращим учнем у класі.

— Ну, що ж, сказав я — коли ти прийшов не битися, то значить у гості. Сідай, побалакаємо, що воно і як.

Я посунувся на лавці, Володька сів біля мене, помовчав трохи і раптом сказав: