Іван Сенченко - Діамантовий берег

— Володька правду каже. Я перевірив, і в мене теж сорок шість… — сказав Олежка.

— І в мене сорок шість!

— I в мене теж! — закричали всі інші старші діти, а Люся» Галина сестра, сказала:

— А в мене три і один — сто! Он скільки в мене!

Ми всі засміялися, і Галя та Люся теж, а потім я сказав:

— Ну, спасибі. Тепер спочивайте, сідайте.

— Як це спочивати? Після чого? — здивувався Володька — Та я ще ніколи не спочивав ні після чого. Та й усі також. Ви не соромтесь, а коли є яке завдання, кажіть. Наша ланка — раз два і готово. Може, ще яку вулицю перевірити? Га?

Володька і всі його приятелі були засапані, і я ще раз сказаві

— А все ж таки, може, спочили б? Га?

— Ні — відказав Володька — коли ви вже дозволяєте пересапнути, то ми краще помчимося на річку.

— Це правда — сказала Галя. Вона була рожева від того, що так багато рахувала, і крапочка ластовиння на її носику теиі стала рожева.

— І я за річку — сказав Олежка — хоч Володька і побивав мене ваббкс, але плавати за мене ніхто краще не вміє. Я вмію і навимашки, і по собачому, і стилем кроль, і щукою.

— Ти, правда, не дуже задавайся — сказав Василь — я плаваю не гірше за тебе. А хочеш, то й пережену.

— Ти? — сказав Олежка — Ти? Та цьому не бувати ніколи в світі! Ось хоч давай поб’ємося на заклад.

— Почали — сказав Василь Бублик.

— Цікаво подивитися, що буде далі — докинув Василь Кублик,

— А я думаю так — сказав я — нема чого про це сперечатися — на річці побачите.

— Авжеж — зауважила Галя — не треба сперечатися.

— А ти — відповів Олежка — ніколи не сперечаєшся?

— Ба ні.

— Як спиш — відповів Олежка — Як спиш, то не сперечаєшся.

— Ось що, Олежко — сказала Галя — я тебе перша не. чіпала, а коли ти зачепив, то скажу: ану признайсь, хто тоді грушу зірвав? Ага, мовчиш, почервонів? Червоний, як рак? А яка умова була, скажи? Забувся?

Я ж не збирався зривати, я ж тільки так, простяг трохи руКу… Простяг і зразу одсмикнув. Ніхто й не бачив. Я сам тільки бачив. Хотів погладити пальцем, а вона і впала.

— А я скажу так — озвався Володька — такої умови в нас не було, щоб простягати руки. Так що, Олежко, тобі вже раз сказали «не виправдуйся», то й не виправдуйся, а коли винен, то мовчи.

— Ну я й мовчу. Коли винен, то й мовчу.

і А хто ж це придумав із вас — спитав я — щоб не простягати рук до фруктів?

— Це ми самі — відповів Володька — Нам тільки Ольга Терентіївна — піонервожата, сказала; Хто хоче бути відомим колгоспником, той і буде в садівницькому гуртку. Тільки дивіться, щоб гурток був над усіма гуртками, щоб кращого не було і в світі». І голова колгоспу, Устим Григорович, теж: «Доглядайте нашого саду, і ми доглядатимемо. А як вродить, покличу вас у горті, поставимо в саду стіл, напечемо пирогів і будемо гуляти, веселитися цілісінький вечір. От як буде!» І у нас е договір в хлопцями і дівчатами в третьої ланки: вони доглядають сад в свого боку, а ми з свого. Тільки у нас, я гадаю, краще буде. У нас Олежка тільки зірвав грушу, а не з’їв, а в них Петро Савчин відкусив з гілки половину яблука. Так і висить, і зуби дидно. Такий скандал! А Дмитро Панченко з Набережної вулиці — чуєте? — цілий картуз вишень нарвав. Виключили його хлопці в гуртка, тепер ходить сам, плаче та проситься…

Все, що я почув, мені припало до серця. Цих всіх дітей і Володьку я прямо тари полюбив. Дуже сподобалося мені, як вони доглядали сад. Дуже сподобалося мені, як вони обережно, по хазяйському склали своїх «коней» під стінкою сторожки. Спочатку поклав свого «коня» Володька, а вже поверх нього почали складати інші діти. А як закінчили з цим, Володька звернувся до них:

— Будемо рушати.

І діти пішли на річку.

Як ішли, то Галя, ота, що з крапиночкою на носі, Володьчина сестра, спитала Володьку:

— А ми що далі будемо робити?

— Ямки для стовпів копати — сказав він — Бачили — по вулиці розмічають? Я вже попросився в бригадира. Він дозволив нам копати… Хто з вас уміє?

— Я — сказав Олежка.

— І я — обізвалися два Івани — великий і малий, а також Юрко, Василь…

— А ми не вміємо — сказала Галя і дві Наталки — Ми, коли хлопці стануть копати ямки, будемо носити їм воду. Хто захоче, той і нап’ється.

Далі їхньої розмови я не чув — вони зникли за деревами.

Отак я й здружився з дітьми. Хороші це діти. Вони ще бігалп з різними моїми завданнями і на вулицю Ворошилова, і на вулицю Вербову, і на майдан Сталіна. А ямок викопали хлопці аж п’ять. Може, викопали б і більше, так прийшли діти з Петрового кутка і з Набережної вулиці і кажуть: