Іван Сенченко - Діамантовий берег

«Молодець Володька — подумав я, а тоді враз мені в голову спала інша думка — А садок оцей? Що сталося з садом_ після того, коли, в ньому побувало стільки народу? Та вони ж Йсгли обнести його весь за п’ять хвилин: пообривати яблука, груїмі, вишні, потолочити грядки, поламати гілки…»..

Теперь вам скажу, що це був не сякий такпй, нікудишній садок. Колгоспний садівник був знаючою людиною, то й попідбирав дерева найкращих сортів, і сад у нього ряснів фруктами. Ще в перший день я звернув увагу на одну деревину з великими соковитими грушами. Садівник нарахував на ній сто тридцять сім груш, які формою нагадували глечики. Які ж це були груші! Такі м’які, що пальці самі вдавлювалися їм в боки, і тоді густий сік починав текти по руці. Ат, краще про це не згадувати. І таких дерев у саду росло сила силенна. А крім них ще й яблуні, Яблука на них з чоловічий кулак завбільшки. Зовні вовн червоні, а всередині їх м’якоть така біла і ніжна і така солодка, що сама тане у роті. Губи від цих яблук самі злипаються. Я вже не кажу нічого про вишні. Скажу тільки, і це щира правда, що на всьому дереві не знайдеться ні однієї гілки, з якої не звисали б вишні чи то поодинці, чи то цілими віяльцями. Та зважте ще які ягоди! Великі, темно червоні, ось ткніть голкою в одіту з них, то чи не бризне вона соком так, як бризкає прискавка, а який на смак той сік — не мені вам про це говорити, а надто коли ті ягоди покласти у пироги та ще й додати цукру…

Ось який був той сад, звідки оце випурхнуло дванадцять Володьчиних товаришів.

«Пропав сад — з тривогою подумав я — бо хіба можна наодинці залишати козу з капустою, вовка з козою, а хлопців з яблуками, вишнями, грушами?»

Я теж колись був хлопцем, то про себе скажу от що: не було таких фруктів, які проходили б мимо мого рота. Знаєте, біля нас був ліс, а в тому лісі росли: терен, кислиці, дикі груші крем’япки. Фрукти це такі, що навіть від стиглої груші крем’янки можна втекти за тисячі кілометрів, а вже про терен чи кислиці нема що й казати. От спробуйте розкусити зелену тернину чи оту грушу крем’янку, то чи не стягне вам рота так, що його й розкрити не можна! Стягне як гужами, та ще й скривитеся ви так, як середа на п’ятницю. А отже ж незважаючи на це, я з приятелями жменями пхав у рот зелений терен, жменями гриз оті груші крем’янки, кривився, набивав таку оскомину, що не доторкнешся до зуба, а їв, бо хіба ж можна пройти байдуже повз такі ласощі?!

Коли отаке робилося з отими дичками, то можна уявити собі, як могли погосподарювати собі хлопці біля груш сорту «глива» і яблук сорту «ранет».

«Пропав, загинув сад», подумав я ще раз та й рушив невесело оглядати шкоду.

І скажу вам щиру правду: те, що я побачив, дуже втішило мене. В саду було все на своєму місці: стояли цілі, неполамані дерева, на деревах висіли цілі і неушкоджені яблука, сливи, вишні, Я підійшов до тієї груші, на якій садівпик нарахував сто тридцять сім глечичків, і всі вони висіли на своїх місцях. І це було тим дивніше, що на землі під грушею я побачив виразні відтиски дитячих ніг, причому відтиски ці належали не одній людині; товклося тут щонайменше троє чи четверо Володьчиних приятелів,

«Дивно — подумав я — Що б це могло значити? Чому все це добро на своєму місці?»

Так пі до чого і не додумавшися, пішов я кінець кінцем працювати до свого столу. Тут на паперах я побачив двох горобців, що бешкетували біля впалої ягоди. Один горобець тяг ту ягоду до себе, а другий — до себе. Вони так захопилися цим, що не помітили мого наближення, і коли б не пурхнули, я обов’язково схопив би їх: одного за крильце, а другого за хвіст. Але вони пурхнула. Я скинув в паперів не доїдену ними ягоду і сів до роботи, а тоді вже і про Володьку забув, і про сад, і про горобців. Опам’ятався я від тупоту. Спочатку. навіть я не зрозумів був, в чому справа, а коли зрозумів, то аж здивувався. По стежці до мене мчав Володька з своїми приятелями. Вони були пітні, аж мокрі, але ж такі веселі і завзяті, що й не сказати. Володька мчав на шелюговій хворостині, а решта дітей на білих, лозових. Навіть дівчатка мчали на конях: воно й зрозуміло — спішне завдання треба було виконати спішно.

— Дозвольте рапортувати, дядю інженері — крикнув Володька, спиняючись біля мене і прикладаючи руку до лоба.

— Дуже прошу, Володько — відповів я — Рапортуй, що там у тебе?

— То оце — сказав Володька — ви говорили про хати на Воро шиловській, так, будь ласка, по праву руку їх буде двадцять вісім, по ліву вісімнадцять, а разом сорок шість. Це точнісінько, бо он у Олежки теж сорок шість, а з арифметики в нього — ви ж знаєте — завжди п’ять!