Іван Сенченко - Діамантовий берег

Так на тому болоті і вирішили садити город. Посходилося народу з лопатами, понабивали кілочки, і де стоять тї кілочКп, там треба копати канави, щоб вода з усіх озер зійшла в річку, А ян протряхло трохи, то пустили кущорізні машини, а вони і очерет і кущі вивалюють з корівням.

Наш весь піонерзагін пішов допомогти. А Степан Олександрович навіть і подивитися не ходив. А тут увечері ми сидимо спочиваємо з нашим дідусем Терентієм Савичем, напрацювалися здорово на канаві, і кулаки такі тугі поробилися, що просто чую, як сила в них грає. А у нас біля двору лавка, а над лавкою бузина і цвіте і пахне. А через дорогу жаба плигає, чорна, та, що на капустах черв’яків їсть (тому ми її й не чіпаємо). А тут підійшов Степан Олександрович, побачив жабу і став розмовляти з нею, неначе вона розуміє:

— Що, кумо, вигнали з болота? Кажеш — картопельку будуть садити? По три тисячі пудів з гектара зберуть?

І сміється. І дідусь Терентій Савич теж сміється. А це тому така розмова, що як були збори, то агроном казав, що на заплавних землях, коли їх осушити, можна по п’ятсот центнерів картоплі зібрати з гектара, а п’ятсот центнерів це і є три тисячі пудів. А тоді як насміялися, Степан Олександрович і питає дідуся Терентія Савича:

— Значить, на болото ідеш?

— На болото — кажуть дідусь Терентій Савич — А ти?

— А я — ні. Я на полі зостануся. Надійніше.

А вони обоє ланкові, тільки дідусь взяв ділянку на заплаві, а Степан Олександрович на польових землях біля Сивого Яру, я там колись піймав жовту ящірку. Ну, погомоніли вони, ще посміялися, тоді Степан Олександрович зібрався вже йти і на прощання й каже:

— Якщо там у тебе в болоті рак свисне, то гукни — прийду подивитися.

Дідусь Терентій Савич відповідає:

— Добре, гукну.

А тоді посадили картоплю, і стали ми з Ніною ходити в гості до дідуся на город. Куди не мандруємо, а до нього звернемо. І тут вже треба допомагати, бо якщо ви не знаєте, то я вам скажу: землі на заплаві справді ну прямо таки дуже родючі. І як же їм не бути родючими, коли тут скільки не росло щороку рослин, стільки й згнивало? Земля перегноїста і картопля росте, як з води йде. А за нею і бур’яни пруть: сьогодні наче й не видно нічого, а завтра — тільки за голову візьмешся. Тут всім в робота.

А я люблю дідові допомагати. Жарко, піт так і тече, а глянеш на небо — там білі хмари бунтуються, збоку ліс шумить, кричить одуд: «Худо тут, худо тут!» А на заплаві повітря ніколи не буває спокійне, бо на суходолі воно гаряче, а тут холоднувате й вогке, то й тече увесь час: холодне туди, де тепло, а тепле — де холодніше. І як прислухаєшся, так наче чуєш, як воно ворушиться, обтікає навколо голих ніг (бо працюю ж я у трусах) і тягне за собою листочки берізки та її квіточки грамофончики. А берізка — це трава смітникова, шкідлива для поля, але вона така ніжна й хороша і квіти її так гарно пахнуть, що просто шкода підрубувати її сапкою. Ну ще й дівчата співають, гуркочуть за річкою трактори, сюрчать цвіркуни, коники плигають просто з під сапки, дідусь край пОля гомонять з бригадиром. Ну, так хороше, що й не сказати! А Пріся, дідусь нею не нахвалиться, каже: «Олежко, давай змагатися!» І тоді як почнемо змагатися, то тільки сапки мигтять. Якщо ви не пололи, так ви і не знаєте, що це таке.

А ще краще, коли починаємо зводити на кілки картоплиння. А чому це ми робимо? Бо на заплаві картоплиння росте дуже високе та розложисте і таке важке, що опадав на землю і закривав від сонця весь грунт. А так не годиться, бо землі ж треба сонця, і розпушувати її також треба, щоб :вона, як каже дідусь, дихала на всі груди. То дідусь Терентій Савич наробили з дівчатами цілу купу кілків. Та й ми з хлопцями їм допомогли. Встромляємо ці кілки в землю і до них підв’язуємо картоплиння, а воно ж — як підведемо його — просто у ріст людини заввишки. А тоді як напрацюєшся і, перепочиваючи, оглянешся назад, то поле — неначе виноградник. Як іде по ньому людина, то мовби пливе по воді — тільки й видно що голову, та виблискують на сопці кінці білих кілків, а на міжряддя як глянеш, то біжать вони на самий край світа. Здається — закінчаться, а там уже море хлюпає на берег. І тебе туди тягне. Ні, що не кажіть — хороше!

І от одного разу, як ми допомагали спушувати міжряддя, дивлюся і що ж бачу? Величезне стебло щириці. Це знов таки смітникова трава. Росте гінко, а зверху вінички, а в тих віничках — насіння насіння і дрібне таке, як кротове око. І бачу, що це стебло щириці виросло прямо посеред куща картоплі. І як ми його раніш не помітили, просто не візьму собі в голову. Узяв я