Іван Сенченко - Діамантовий берег

— Який це кругляк? Це наша картопля. Це тут її Нінка посадила. Ось дивіться!

Вигріб із землі спочатку одну, потім другу і подаю:

— Будь ласка, Степане Олександровичу.

А він як зирнув, то бачу, що вже не одна, а дві брови стали впоперек лоба, чориі, аж вилискують і тремтять, як крила в метелика. Узяв картоплини в долоні, виважує їх на руках, наче на терезах, а тоді як крикне:

— Бути не може! Це навмисне, підробка!

А дідусь Тсрентій Савич стоять поруч і теж, бачу, по гвардій ському — плечі розправили — груди вперед. А брови у нього не чорні, як у Степана Олександровича, а руді. Стоять і посміхаються.

— Так — каже — підробка. Це ми з Олегом та дівчатами підробили природу. Надійніше.

А Степан Олександрович знов кричить:

— Я не припускаю, щоб на болоті така картопля родила!

— А ти й не припускай. На обжилому полі спокійніше пічку рувати.

— Так що ти цим хочеш сказати? — кричить Степан Олександрович — Що я консерватор? — Смикнув полу піджака, одкинув її, а ордени так і блиснули на сонці.— А це що? — кричить — За які заслуги?

А дідусь Тсрентій Савич і кажуть:

— За колишні.

Ох жеж і сперечалися!

СтеЩЙ Олександрович кричить:

— Я передовик!

А дідусь Терентій Савич одказують:

— Був колись.

— А як всі на болото підемо, то хто на полі буде робити?

— А як всі на полі зостанемося, то хто дороги вперед пробн і вати буде? Мені за чужі спини ховатися рано.

— То що ж виходить: я за твою спину сховався?

— Виходить.

У Степана Олександровича аж ніздрі пороздувалися, а як побіг, то куди потрапив ступав. Два кущі картоплі зовсім роздушив; як наступив чоботом, так і вгрузло, бо землю ж в третій раз вже розпушуємо. А потім вернувся і знову ж просто через кущі біжить. Став проти дідуся Терентія Савича і як закричить:

— Ну, гаразд! Твоя взяла. А на той рік — держися. Не я буду, як не полетиш сторч головою із сідала.

А дідусь одказують:

— Як рак свисне!..

Ух же ж Степан Олександрович як підскочив:

— Що ти на мене з тим раком?

— Так сам же ж ти набивався. От що вродило — тим і частую. Так зчепилися! Аж Ніна заплакала.

— Я — каже — боюся. Наш дідусь хороший, а чужий дід поганий…

І як завела! А ви ж знаєте, як вона це вміє робити; ого! Так вони відразу змовкли. Наш дідуевутішає:

— Цить, цить, це ми так погомоніли трохи.

А Степан Олександрович витер піт і теж каже:

— Цить. Це ми з твоїм дідусем нічого, тільки так… А ти не плач. Ось на тобі солоденького.

І, знаєте, поліз у кишеню, повну жменю цукерок витяг, дав Ніцці, дав мені, а сам прощається і каже:

— Ну, до нового року, Терентію Савичу, а тоді начувайся. Я — каже — з роду Біликів, а Білики не здаються ніколи. Не на те — каже — груди у мене в орденах. Ні — і пішов, але вже не сердився. Тільки як’де зустріне дідуся Терентія Савича, то кулаком насвариться. Хоробрий! А побачить, як хтось раки ловить, то одвернеться і паче це помічає.

Ну, а цукерки ми з Ніною поїли. Хороші такі. Написано на обгортці: «Малинові», а насправді в кожній виниш.

Серебринкою місце називається тому, що ми тут з Нінкою знайшли старовинну монету, срібну, в десять копійок, випущену аж в 1908 році, а монета лежить, ну ми і взяли, а місце Серебринкою назвали, бо знаєте, зручно, коли кожне місце має назву.

От наприклад, «Ломиколіно». Чому ми такі назви, дали, спитаєте? А от чому. Полізли ми з Володькою обстежити дупло на вільшині, бо коли є дупло, то мусить же хтось жити в ньому? Я попе роду, Володька позаду дереться. Доліз я перший, зазирнув у дуп ло, а в дуплі щось ворушиться, та як засичить!. «Гадюка!» закричав я і прожогом вниз, та на Володьку, а Володька — на землю. Подряпали животи, побили коліна. Звідси й «Ломиколіно». А в дуплі ніякої гадюки і не було. Просто — маленькі оду де пята, а вопи не пищать, а сичать.

Тільки зоологія не мій предмет.

То Володька цікавиться живою природою — тваринами та комахами. У нього на вітрині сто двадцять три номери жуків і метеликів і, зокрема, шкідників, щоб кожен знав ворогів колгоспного поля, лісу та саду. Це все паша піонервожата Ольга Те рентіївна придумувала. Вона відділила кожному свій куточок в піонерській кімнаті. От Микола — фотограф історик. Він фотографує всі події нашої школи і колгоспу. Так Миколі і вітрини стало мало, його фотографії є і в кінозалі, і в конторі колгоспу. У нього сфотографована перша в селі електрична лампочка і Варвара Іванівна. Як. зібрала Варвара Іванівна сто двадцять пудів проса з гектара, так їй першій і провели світло для лампочки. А коли б ви бачили, які в нього фотографії нашої заплави!