Іван Сенченко - Діамантовий берег

стебло виривати, а воно міцно сидить у землі, прямо таки добре треба було напружитися. Аж чую — стало воно піддаватися. Я напружився ще дужче, дивлюся та як закричу:

— Дідусю, дідусю, а що це таке?

Бо, бачте, тягнеться з землі щириця, а за нею щось вивертає ться, наче велика кругда каменюка. Тільки ж і на каменюку не схожа, а мовби картопля, так хіба ж буває така картопля?

Підійшов дідусь Терептій Савич. Збіглися всі. Дивимося і не віримо очам, 3 щирицею вивернув я разом картоплину, ну просто незвичайну, Як прикинув її дідусь на руці, то сказав:

— Важить вона не менше як півтора кілограма!

А тоді копнулися ще у кущі і знайшли й другу картоплину, трішечки меншу. У мене серце налатається. А дідусь закурив І каже:

— Ну, трапився б оце нам під руку Степан Олександрович. Ми б йому, Олежко, показали б з тобою, де раки зимують!

Як намилувалися ми вдосталь тією картоплею, то дідусь і звелів:

— Віднеси її в памет.

А в дідуся і намет у полі. Забив чотири кілки і обтяг брезентом. В обід ми спочиваємо в ньому. Там і Нінине місце, бо дітям, знаєте, в затінку краще гратися, ніж на сопці. Сидить, щось там ліпить з піску, садить город, Я й кажу їй:

— На, Ніночко, дивись, яка картопля!

А сам повернувся, бо скільки ж роботи!

Заклопоталися з дідусем, аж чуємо:

— Здорові були!

Підводимо очі, а це не хто інший, як сам Степан Олександрович. Провідував у Кумівцях брата, бо той трохи, захворів, так повертається навпростець і заглянув до нас.

Поручкались вони з дідусем, поговорили про хворого, про те, про се — про картоплю ні слова, А я теж мовчу. Сидять. І закурили вже, і цигарки в землю повтоптували. І Степан Олександрович теж хоч би що! А бачить же, яка в нас картопля.

Тоді я вже наглядів ще одне стебельце щириці в кущі, підвівся і кажу голосно:

— І деуюно тільки береться? Уже ж тричі спололи!

Підійшов, почав тягти. Так вирвалось легко — і без картоплини. у

А дідусь Терентій Савич, чую, каже тоді і на мене показує:

— Розохотився Олежка. Допіру потяг бур’янину, а з нею дві картоплини вивернув, так щоб ие збрехати, по кілограму, не менше.

А я кажу;

— У одній, може, і кілограм, а в другій, ви ж самі казали, що півтора буде.

Сказав я це і бачу, що брова у Степана Олександровича смикнулася і на лоб полізла, просто впоперек лоба стала. Але ненадовго, Він одразу опустив її, затулив долонею рота, позіхнув і озвався:

— Та що ви кажете? Не може бути!

А я відповідаю:

— Якщо хочете — покажу!

— Будь ласка, покажи.

Тут я вже рвонув, скільки сили. Біжу І про себе повторюю:

— Ну, тепер ми покажемо тобі, де раки зимують!

Прибіг до намету, піт мене заливає, а я кажу:

— Ніночко, де картопля? Давай сюди. Там такі діла — дозарі

зу потрібна! —

А вона сидить, дивиться на мене своїми голубими очима і відповідає:

— Ма картоплі. Ніночка посадила картоплю.

— Як посадила? Де посадила? — І чую — піт на мені холодний виступає. Кулаки самі стискаються, а проте стримую себе і кажу ласкаво:

— Ніночко, покажи братикові, де ти посадила картоплю?

— Зараз — відповідає — покажу — Підводиться, йде з намету, але як вийшла, бачу одразу втратила певність. Каже:

— Я її отут посадила. Тільки не знщо. Може, й не тут — І здвигує плечиками.

— Нінко, Нінко, що ти наробила! — Кинувся я в одне місце — пема. Кинувся в друге — нема. Підсів до неї, благаю: — Ну, Ніночко, ну моя хороша — згадай! — А вона поклала палець у рота, думає думає, а згадати не може. А час іде, і я ж розумію, що Степан Олександрович сидить і посміхається. Ну, що тут робити! Метаюся, бігаю иавколо куреня, а картоплі нема — неначе провалилась крізь землю.

Вперше в житті захотілося мені віддубасити Ніяку, та тан віддубасити, щоб пам’ятала до нових віників. А вона стоїть, держить пальчик у роті. Ну, й не піднялася рука.

А їм, видно, набридло ждати, чую — ідуть. Степан Олександрович, як наблизився, питає мене — очі примружив, а в очах так і грають смішки:

— Ну, то де ж твоя двохпудова картопля?

Чуєте, з півторакілограмової уже двохпудову зробив! А я мало не плачу, відповідаю:

— Нінка десь посадила, і знайти ніяк не знайду…

А він поправив вуса, груди випнув, як гвардієць солдат, і каже:

— Ну, що ж — то бувайте тим часом. Іншим разом покажете, як рак свисне!

І пішов. Та тільки небагато пройшов, враз нога осковзнулася і він аж схибнувся, ще й налаявся:

— Який дідько тут кругляків накидав!

А то був не кругляк, бо як глянув я, то так зрадів, що аж підскочив. І відповідаю тоді: