Іван Сенченко - Діамантовий берег

А тепер ви спитаєте: а що ж я знайшов у Скалеватському яру? Не треба думати, що в наших ярах ви зможете виявити золото, срібло або дорогоцінне каміння. НІ, ви їх не знайдете в нашому колгоспі. Та й не вони самі мають ціну.

Знайшов я тут глину жовту і білу з чудовим кремовим відтінком. Але що мене особливо спантеличило, то це зелена глина. Такої я ще ніколи не бачив. Відслони її показалися на самому дні яру. Це мене так вразило, що, не стерпівши, я закричав:

— Ніно, Ніно, іди сюди! Тут ось зелена глина!

Ми сіли з нею навпроти того місця і дивилися як зачаровані. Відслон сльозився водою, і я вже уявляв, як поруч багряної глини з Сивого яру І блакитнуватої з Дубового урвища в моїй колекції буде красуватися зразок зеленої глини із Скалеватського яру. І поки я дивився і мріяв, Ніна спитала про те, що її завжди цікавить:

— А коники з неї можна ліпити?

Я спочатку був не зрозумів, що вона питає, а коли зрозумів, засміявся:

— А звичайно можна.

І, взявши ножа — у мене тоді був мамин ніж колодач — одколупнув важку скибку з відслонення.

Глина ця була надзвичайно м’яка, і, пом’явши її трохи в руках, я побачив, що вона почала братися бульбочками, як мило. Ніна це теж помітила і сказала;

— Олезкко, вона як мило.

Ми почали нею терти руки і ноги.

Не буду критися: влітку, коли ходиш босий, а особливо, коли пополазиш по отаких от ярах, по кручах та урвищах, то шкіра на догах і курчатами поросте, і від землі почорніє ще й позелениться, якщо добре натолочишся у траві.

Глина, яку ми мали перед собою, була чудодійна глина. Вона одмила мої ноги начисто, не кажучи вже про Нінчині. Вона пінилася, бралася бульбочками, і шкіра після неї була така м’яка, наче її намазано добрим вершком.

Такої глини у мене ще не бувало ніколи, і ні один яр не давав мені такої радості, як Скалеватський.

Над головою кричали кібці та кіб’ята, по скелях бігали сірі й зелені ящірки, шелестів берест вгорі своїм шорстким листям, і мені здавалося, що вопй радіють вкупі зо мною.

Після всього цього ми з Ніночкою варили кашу, плавали у траві, гралися в скелях у піжмурки, але додому їй довелося йти пішки. Замість, неї я ніс на плечах торбину із зеленого глиною. І Ніна — нічого — дибала своїми малими ногами, тільки довелося трохи піднести в шелюгах, бо там на сонці піски так разпек лися, що нащо вже я, а й то перескакував з ноги на ногу — так пекло, а особливо між пальцями.

Ольга Терентіївна, як побачила нашу гдипу, так вся аж засвітилася. А Володька каже:

— Та ну, не може бути, щоб милилася!

А я відповідаю:

— Спробуй, так і побачиш.

Ну він і спробував, а тоді:

— Це путній експонат. Давай наробимо мила!

А у нас дома є негодящий татів портсигар, без кришки. Так ми з Володькою і Ніною і стали пресувати у ньому бруски, а вопи як висохли, так неначе з магазину. Ми ще й понаписували на них: «Завод Піонер № 1».

А тоді як увішов увечері тато, від трактора і я став зливати йому на руки, то замість справжнього подав йому брусок пашею мила. Тільки вийшло так не гаразд. Трактор у нього зіпсувався, то він як хмара. Я йому подаю, а він:

— Що це? Нова спроба?

— Еге ж — відповів я, радіючи — І ви побачите, як воно одмиває!

Але тато, хоч і ле бачив нас з Ніною цілий день, тільки зиркнув на мене спідлоба і сердито сказав:

— Геть забери і давай сюди мило.

Я звик не сперечатися з ним, І хоч мені на серці стало гірко, я все ж послухався і подав йому те, що він хотів. Але коли він простяг уже руку, я не стерпів і ще раз сказав:

— Тату, це ж я не для того, щоб зробити вам прикрість. Це ж просто для спроби. Як буде непридатне — викиньте геть.

Мені не до твоїх спроб — відповів батько — Кожна людина мусить знати своє діло. Моє діло біля трактора, а твоє — біля іграшок.

«Біля іграшок»! Якби він знав, як він цими словами вразив мене. Хіба ж це іграшка, як Ніну глядіти або збирати колекції? Он у Києві і вчені, і професори збирають колекції. Так вони ж не глядять Ніни. А я Ніну доглядаю і колекції збираю. Глини уже двадцять вісім номерів, черепків — триста сорок один, а пляшок з різними пісками скільки…

Сів я на лаву під грушею і сидів, поки не прийшов дід.

Дідусеві нашому сімдесят літ, а він все одно завжди з нами. Побачив він мене, що сиджу, схиливши голову, й каже:

— А чого це ми такі невеселі сьогодні?

І як він спитав мене, так мені аж сльози до очей підступили. А Ніна й почала щебетати. Вона хоч і мала, а все розуміє. Дідусь вислухав її і знов каже:

— Оце і все? Та нехай тебб комар убрикне. Ану ходім пробувати твою глину.