Іван Сенченко - Діамантовий берег

Ольга Терентіївна вийшла, сіла біля пас і каже:

— Скільки ж у нас може бути робочих рук, знаєте, щоб надійних?

Стали лічити, а як дійшло до Юрка, я сказав:

— Він нічого — Однак його мати тільки крику наробить. Хлопців треба брати певних.

Бо, справді, спитаю у вас, яка може бути з людини робота, коли над ним так і тремтять: щоб дощ не покапав і комар не вкусив? Так Ольга Терентіївна і згодилася:

— І то правда. Юрка не треба.

А воно зовсім і не так вийшло, бо увечері, коли ми вже всі зговорилися, Юрко прибіг до Ольги Тер єн тії вни і в сльози:

— Чого всі йдуть, а мені нічого не кажете?!

Вона відповідає:

— Встанемо ми о четвертій годині. Це дуже рано, і йти далеченько, І, крім того, туди треба таких хлопців, щоб як піде дощ, то не злякалися, а як доведеться побабратися у воді, то щоб не застудилися,

А він відповідає:

— Я теж такий, І все одно піду.

Але по його не вийшло: замкнула мати. ч

Ну, а вранці ми зібралися біля школи. Там була Ольга Те рентіївна і чнаш дід, Терентій Савич, Тільки Ольга Терентіївна йому не дочка. Хіба мало Терентіїв у селі? Вирушили. Біля контори зустріли Устима Григоровича, а він і каже дідусеві, Терен тію Савичу:

— То й ти туди ж?

А дідусь відповідає:

— А чого ж? Де парубки, там і я — і на нас показує.

І всі засміялися, бо, скажіть, які ж ми парубки? Тільки Миколі чотирнадцять літ, а то по дванадцять та по тринадцять. Піонери — і все, А Галя до того ще й дівчина.

А на річці всі припаси і всі знаряддя — сокири, ломи, кирки, лопати і клуночки з їжею склали у «Ластівку» — це човен такий у нас — і Ольга Терентіївна та дідусь водою поїхали, а ми подалися берегом.

Гарно було! Небо все стало черврніти, а на луках пара підіймається та хвилями так і котиться аж по самій траві. І бабки ще сплять: вчепиться лапками і спить під листком. А кулики ранні! Вже гуляють по березі. Вода тиха тиха. Тільки бульбочки схоплюються — риба спросоння зіває.

А потім луки закінчилися і пішли очерети, то вже нічого не стало видпо, тільки дідусь Терентій Савич та Ольга Терентіївна все нагукують:

— Чи живі, хлопці?

А що ж з нами трапиться?

А потім і дійшли. А куди, тощ вам скажу, бо тут діло ось яке. Річка у, нас широка і глибипЩРтільки, що не скрізь і ногами достанеш до дна. А тільки є на ній місце — Протічком називається. Так цей Протічок просто ні до чого: перегородив усю річку впоперек, і вона на, цьому Протічку така вузька робиться, що й весел не можна розвести, а що води, то й по коліна не буде. Як хто хоче проїхати у човні, то треба руками від кущів відпихатися. І весь цей Протічок поріс очеретом, лозою, що й пеба не видно. І так двадцять два метри, а потім Протічок кінчається і знову річна, як глянеш, на всі боки розливається, така широка та рівна. І навколо неї вже не очерет, а ліс та луки. А диких горлиць скільки! Під берегами латаття: „жовте й біле, а листя у нього не тоне.

І тут, на цих берегах, наш сінокіс, шістдесят гектарів. Сіно два рази косять, стіжки — як гори. А тільки трудне це місце. От як вйіїддає мокра зима, то й вивезти ніяк, бо кругом болото і колеса nd вісь провалюються.

Тоді Ольга Терентіївна й надумала.

— Треба — каже — знести Протічок і. відкрити шлях по воді від колгоспу до самих лук. І не чекати зими, а вивозити сіно влітку, баржами по воді.

І, як є в неї вільний час, так і на Протічок, все думає, як зробити широкою річкою в цьому місці. І ми з хлопцями завжди з Ольгою ТерентІївною і колекції збирали, і рибу ловили, і кашу варили. А вона тільки своє й знає — то глибину виміряє, то по Протічку ходить, та все жердиною колупається з берега. Така непосидюча!..

А як дивитися на той бік, за Протічок, то видно далеко далеко, і все ліси стоять. А в одному місці з лісу білі стіни вибиваються. Сонце як повернеться, то шибки, мов прожектори, палахкотять. То село Великий Кут. Тільки річка там не кінчається, тече далі, а там знову село, Лебедянка, а навпроти з другого берега — Миколаївка. А за Миколаївкою вже береги не рівні, а все камінь та каміпь, і вода швидка, просто аж кипить, і пливти не треба: сама несе. А проти хвилі й не думай! Ти вперед пориваєшся, а вона тебе тягне назад. А там і миколаївські кам’яні кар’єри, динаміт як рвоне, ого! Через те верховий перед тиїй їздить і всіх геть одганяє: і з річки, і з берегів. Хлопці як тільки забачать верхового, так самі ховаються. А один хлопець присів був між камінням подивитися, а воно як двигне, то біля нього камінь як гупнув, так і розлетівся на друзки. А хлопець той пі живий пі мертвий.