Іван Сенченко - Діамантовий берег

— Та ак, жаркувато — каже тоді дідусь Терентій Савич.

Христина Полікарпівпа сердиться і одповідае йому:

— Юрко хворобливий. За ним треба дивитися та дивитися. Bin не може так, як інші хлопці.

— А чого я, мамо, не можу? — крізь сльози питає Юрко — Бігати не можу? Ого! Пилип сад оббіг тільки тричі, а я аж п’ять разів. А як пололи з Грицьком, так хіба я позаду зостався? А йому ж вже тринадцять років! А якби плавав та на фізкультуру ходив, то був би, як лев, здоровий!

Христина Полікарпівпа віддихується. Сонце пече, ояерет шелестить, а дідусь все нагукує на нас:

— Веселіше, хлопці!

А нам що?! Як веселіше, то й веселіше! Отоді і взялися ми до роботи, та так узялися, що у Християн Полікарпівни аж засвербіли долоні, і вона тоді до Юрка:

— Скидай — каже — к бісовій матері і штани н сорочки, будь у самих трусах! Бери сокиру та ставай коло мене, бо, їй право, не встою!

Як узялися всі біля того Протічка! Стали до роботи, як тільки сопце зійшло, а як огляділися — матінко моя! — а воно вже на пізній сніданок. А рівчаки за нами — паче по шнуру провели. І вода в них чорпа чорна. А сонце пече. Так Ольга Терентіївна і каже Юркові:

— А тепер вже надінь сорочку. З незвички попечеш спину, буде дуже боліти. Пухирі посхоплюються. А в сорочці — нічого.

А далі нас питає:

— Не втомилися, хлопці?

А де тут втомитися, коли тільки до діла допялися, та й мало до краго зосталося: з одного боку п’ять метрів, а з другого шість. А тут ще дідусь Терентий Савич прислухався і каже:

— Дощ буде: кістки ломить.

А в дідуся кістки, як барометр, ніколи не обманюють. Люди як чекають дощу, так і питають:

— А що, Терентію Савичу, твій барометр показує?

Ольга Терентіївна не знати як зраділа. І все поглядає то на небо, то на дідуся. Раз скаже:

— Здорово таки парить!

А вдруге:

— А як ви гадаєте: дощ буде чи злива?

Як захотілося Ользі Терентіївні дощу, так і нам захотілося.

У всіх тільки й розмови: ~

— От якби дощ уперіщив, от якби злива, та щоб валом пішла порічці!

А вал — це хвиля така під час дощу, коли з усіх ярів вода «бігає. Через усю річку біжить, аж шумить. А як косять, де сіно, то краще не складати копиці над берегом — як мітлою змете. І води відразу стає повнісінька річка.

Грім почули першими я та Володька. А тоді вже і Микола каже за нами:

— Чуєте, вже гримотить!

Я й нагадую:

— Ольго Терентіївно, це ми з Володькою перші почути.

А Микола: р 1

— І я теж!

А як це він «теж», коли спочатку ми сказали з Володькою, а він аж коли?! І він завжди так! Я й кажу:

— Знаєш що, Миколо? Ти не тежкай. От що! <

Так він і змовк. А тоді вже як гримнуло, так почули всі. І навколо так парко стало, аж мла засиніла. Дідусь каже:

— Ви копайте, а я піду на курінь брезент ще накину, про всяк випадок.

А тут Христина Полікарпівна побачила Юрка.

— Тобі, Юрочко — каже — вже більше не можна, ти йди вже в село. Та швиденько, біжи риссю, а то й навскач. Бо дощ як припустить!

А він сокиру поклав, а йти не йде. Голову нахилив і стоїть, І чуєте, що каже?

— Я хочу бути до самого кінця, щоб усе бачити!

Христина Полікарпівна погладила його по голові, піт з лоба витерла і вмовляє:

— Ні, Юрчику, треба йти. В якусь іншу екскурсію підеш. 1 тоді вже будеш до самого кінця.

І вмовила. Він і пішов, та повільно так, ледве ногами переступає. Просто зовсім не хоче йти. Тільки ж — треба.

Стали ми поспішати, щоб до дощу закінчити. А вже й сонця не видно. А хмара аж до самої річки опустилася, по воді тягнеться і все клубочиться та клубочиться, так і вирує. А тут грім як ударить, та блискавка, та вітер. А кругом же очерети. От розшумілися.

А нам хоч би що! Бо вже зовсім мало зосталось копати. Став падати дощ. Краплі — як горох. Так і б’ють по голих плечах, Дідусь нагукує весело:

— Мерщій, мерщій!

А ми й самі знаємо. І, як налягли, так враз і кінчили: Юркова мама обрубала грунт вже з самого краю, підклала жердину, то все з корінням затріщало. Одвернула скибу, а вона мало не як стіл завбільшки! Так ми її і не виймали, відштовхнули геть.

А тут хмара вже до нас докотилася, а з неї ллє, як з відра. Плечі змокли, труси — хоч викручуй, а ми ляпаємо руками по них,

Володька підтанцьовує та співає:

А я теж підспівую.

Ольга Терентіївна ледве загнала нас у курінь. А посеред куреня ряднипа простелена, а на ряднині — миска з сметаною і пи роги! Дідусь Терентій Савич присолив трохи сметану і каже: