Іван Сенченко - Діамантовий берег

їжте!

А нас і припрошувати не треба. А він до пирогів іще щуку, а тоді редиски й цибулі. А Ольга Терентіївна розв’язала свою торбину і висипала звідти бублики. Ох, і смачні ж із сметаною! Ми їмо, а дощ надворі репіжить і все по брезентові, аж лопотить. А до нас так і краплини не впало. А як поїли трохи, так мені думка ударила в голову: Юрко ж трудився, а пішов не ївши! Я про це кажу, а Ольга Терентіївна відповідає:

— Ми йому зоставимо, а Христина Полікарпівпа передасть.

Так ми йому і бубликів у вузлик поклали, і пирогів, і шматок щуки. Христина Полікарпівна вмовляла нас цибулі й редиски не класти — мовляв, редиска й цибуля в нього вдома е, а ми кажемо:

— Ні, ні! Що ми їли, те й йому!

Сметани в глечичок одлили і навіть солі дрібок поклали, а тоді все зав’язали гарненько. Юркові скажемо, що від зайця. Хіба ж так зрадіє, бо нема нічого смачнішого, як від зайця гостинець!

А дощ все йде, і річки не видно. Самі бульбочки. Бульбочка надметься, а краплина зверху впаде — лусь! Так тільки піна летить, А жаби радіють. Кумкають, квакають, сюрчать. І качки дикі — як розходилися плескатися! Що ж їм дощ, коли вони на воді зросли? А я тоді і кажу Володьці:

— Ану й ми!

Та тільки розігналися, а Терентій Савич:

— Хлопці, тихіше!

І бачу — наставив вухо та й прислухається. А тоді й питає у мене:

— Що ти чуєш, Олежко?

Я прислухався, а воно шелест іде, аж по воді стелиться! І всі прислухалися.

А тоді Ольга Терентіївна Як скрикне:

«Та це ж вал!

І як скрикнула це, то схопила мене рукою за плече і з річки оче$ Де зводить. Ми теж хвилюємося. А Терентій Савич такий же Вапасливий! Ще як напинав курінь вранці, так нарубав добрячих жердин, а тепер і каже:

— Хлопці, ставайте кожен на своє місце, де хто копав, і як вал наскочить, так ви впирайтеся в береги і відпихайтеся з усієї СИДИ.

Я нічого не розумію й питаю.

— Як це відпихатися? Хіба Протічок човен? То на човні відвихаються.

А він: j

— Це не важко. Ставай і впирайся.

Так ми як стали з усіх боків! Грім гримить, дощ періщить. А ми ждемо і чуємо — вал уже недалеко, шумить, аж Протічок двигтить.

Володька й каже:

— А що ж воно потім буде, коли зараз все ходором ходить?

— Побачимо, кажу.

І в цю мить з за Вільхового Рогу — це на річці коліно так називається — як метне піною! Піна тікає, а хвиля за нею. А трісок, а трави! А тоді бачимо: мчить плавом копиця, а на копиці коза і маленьке козенятко. Чуємо, дідусь Терептій Савич кричить:

— Держись, хлопці, впирайтеся скільки сили!

І тоді став лічити:

— Раз! Два! Три!

І як тільки сказав «три!», то вал Як ударить в Протічок. Що туттільки сталося! Клекіт, шелест, шум. А ми впираємося у жердини скільки сили. І тут, чуємо, наш Протічок як не підскочить, а тоді вгору та вниз. Все пішло шкереберть — і кущі і курінь. Я — носом у землю, Володька за мною. Дідусь теж.

Ото був вал! Як пішов очеретами, то неначе покоси кладе, так до води п пригинає. А селезень тоді з очерету. І добре, що проти хвилі пірнув, а то змело б. Виринув, уже як хвиля пройшла, і гойдається — то вгору, то вниз. А качки до нього, і маленькі каченята теж. Де вони тільки й ховалися? А коза як побачила нас, то так і потяглася вперед. Козеня мека та до неї тулиться, Зовсім перелякалося.

Микола кричить:

— Це землетрус! Чого це земля хитається?

Ольга Терентіївна відповідає:

— Який же це землетрус, коли під нами землі немає?

— Як це немає землі, а об що ж я оце лобом стукнувся?

— І я теж — каже вона — стукнулася, тільки це нічого не доказує, бо земля не плаває, а ми пливемо.

Ми тоді посхоплювалися, дивимося: справді обрубаний нами очеретяний острів стало виносить з берегів. То рівчаки паші були з півметра завширшки, а тепер вже з метр будуть, а на старому місці — річка і вода хлюпоче від берега до берега, от от стане вільний Протічок!

Так ми знов доЧкердин. Як уперлися в берег, то наш плавучий острів так і просунувся. І гойдається, і гойдається, а вода навко ло хлюп, хлюп! А тоді чуємо враз:

— Хлопці, хлопці, куди ж ви? Візьміть і мене!

Глянули, аж то Юрко з очерету вилазить. Біжить за нами вздовж берега, руками кущі розводить і увесь мокрий такий.

А знаете, що він наробив? Додому зовсім не бігав. А як пішов дощ, так він на березі сховався, прогорнув кущики і дивився на пас, що ми робили. Так Христина Полікарпівна аж зблідла, навіть Ольга Терентіївна стривожилася, а віп тільки руками махає:

— Чого там застуджуся? Дощ був теплий претеплий. І я все одно матросом буду. А матроси дощу не бояться.