Іван Сенченко - Діамантовий берег

Олежка посміхнувся, але одразу стримався і серйозно відповів:

— Ні, не бувають.

Задоволена цією відповіддю, Ніна сказала:

— Чуєш, Олежко, пусти вже мене. Я хочу бігти сама на піску.

— Будь ласка. Будь ласка.

Він одним рухом зняв її з пліч і поставив на землю. Олежка був дуже сильний.

Але Ніна, замість побігти, присіла, склала долоні човником, провела ними по піску з обох боків, встромила палець у нагор нену купку і одразу побудувала хатку.

— Бач, який гарний пісок.

— Це мій помер десятий — показуючи на рівний красивий піщаний покров, сказав мені Олежка — з Несміянського яру. Але ви почекайте, я враз. Ну, Нінко, гайда в садок; бо там вже прокинулась Лялька і просить їсти.

— Ой, я побіжу!

Вони зникли в саду, а я все дивився услід Олежкові. Він мені дуже сподобався. Хіба кожен школяр ходить на екскурсії, збирає колекції і так уміло доглядає за своєю сестрою? І ще мені.подобалося, що він такий сильний, спокійний і впевнений.

Коли віп повернувся, то я одразу спитав:

— Ти сказав, що це твій пісок номер десять. Як це розуміти?

— Як це розуміти? Я працював у клубі біля колекцій, аж дивлюся — до нас заходить Устим Григорович і Панас Карпович. Устим Григорович і каже: «Давайте вибирати найбільші підходящий». Володька каже: «Найкращий — восьмий». Це той, що в коробочці з під «Донбасу». Білий білий. Білішого вже за нього й бути не може. А Панас Карпович: «НІ, і ні, і пі. Білий — каже — у ящики, дітям гратися, а алею треба посипати десятим, бо кожна мати як гляне, так і очей не відведе: це ж її дитина топтатиме його своїми ногами». Устим Григорович 1 згодився: «Це правда». І Ольга Терентіївна, і я. Тоді вже й Володька. «І я теж за десятий».

— А як поїхали пісок братп, так Папас Карпович посадив меле біля себе, а Володька з Миколою—.ззаду. І не сперечалися. Нехай покажуть дорогу у Несміянський яр! Як вони покажуть, її, коли не знають, а я, де не є який яр, так всі входп і виходи знаю. А що Володька перший куріпок помітив, то це правда. Мн дивимося з Панасом Карповичем і нічого не бачимо. А він: «А онде куріпки!» А куріпки ніколи не полетять, поки до них ке підійдеш упритул. А тоді з під ніг — фрр! «Та де ти їх бачиш?» питає. Панас Карпович. «А онде під дерезою, бачите кущик?» І лічить. Налічив п’ятеро. Я не сперечаюся, бо коли Володька що каже, то які ж можуть бути суперечки? А Панас Карпович: «Не може бути. Що ж я — сліпий?» — «Тоді дивіться»,

— Ми й дивимося. А він схопився, і сачок у руках — він з ним ніколи не розлучається. Та як пішов, то йде так, що й трава не шелесне. Дійшов. Ми і"? не помітили, коли він сачок вперед викинув, а тільки почули: «Киш!» Ух, вони як пурхнули! А не всі. Дивимося, а одна б’ється в сачку. Він тоді до Паласа Карповича; «А це що: «бути не може»?» Микола й каже тоді: «Знаєте що, хлопці, давайте її візьмемо собі». А навіщо її брати? Це ж мати куріп’яча. Четверо куріп’ят полетіло, а вона піймалася. Аж тоді Панас Карпович за вухом почухав і каже: «Це значить, Володько, такий в тебе талап: крізь землю бачити». І випустили. Подивили ся подивилися і випустили. Аж до самої осені Володька ніяких птахів не чіпає. А восени — нічого не зробиш, треба набивати чучела.

Ця розповідь вразила і зацікавила мене. Оце хлопці так хлопці! Один знає навколо всі піски, а другий бачить крізь землю і сам набиває опудала. Я так і сказав Олежці:

— Що ж, у вас всі такі хлопці ділові?

Чого там усі. Якби всі, так ого! От, думаєте, Василь був і раніше такий, як зараз?

— Я вже знаю про тебе і про Володьку. А хто ж такий цей Василь і чому віп зараз не такий, як раніше?

Бо навчили. А як — розкажу. Хочете?

Я дуже котів послухати про Василя. І Олежка почав:

— У Володьки хата вже під черепицею, а комора стара — Із стріхою. У стрісі Горлатий викрутив дірку, зробив гніздо і живе там. Володька й каже: «Підожди, я тебе приручу». Підвісив проти дірки поличку і щодня точно о сьомій годині рапку тарабанить в поличку, кладе хліб і гукає: «їсти, Горлатий!». А сам набік одходить. І в обід і увечері. Тричі в день. Горобець і став приручатися. Тільки Володька затарабанить, а він вчепиться в стріху і позира одним оком. Володька від полички, а він до неї. Через деякий час Горлатий уже дзьобав просто з долоні. І пі в кого, тільки у Володьки.

Тоді вігі зробив так. Обшив нитками шматочок хліб. а і пристебнув до кепки, а кепку на голову. Ми через тин дивимося з хлопцями і так захопились, що й на місці не встоїмо. Вчепився Горлатий у кепку пазурами, дзьобає хліб, аж крихти летять, а Володька ходить по двору і руки в кишенях. Дідусь Терентій Сасич їхав по вулиці, спинився. А Пріся як побачила та: «Ну, ви ж подумайте!»