Іван Сенченко - Діамантовий берег

І звелів улаштувати в саду всі пристрої. А Кость Юрійович і снайпер і армійський сержант. І все тіло у нього в мускулах. На лобогрійці як піде, то тільки шумить. А у Антона Павловича в коморі ще старовинні гирі. По пуду і по два пуди. Так він візьме двопудову гирю, викине вгору, як пір’їнку, і вловить, А то у неділю як візьмуться боротися, так з ним ніхто і не бореться. Під поясок підхопить, сам пада і партнера через голову—.тільки ноги мелькнуть. Дивишся на нього і очей не відірвеш. Кому ж не хочеться таких мускулів? А він каже: «От, хлопці, слухайте мене, і всі такі будете». А як почав нас ганяти І по драбині, і на кільцях, і по стовпу. Прокинешся вранці — все тіло болить. А він тільки посміюється. «Не біда — каже — Це напочатку. А тоді як мускули набіжать, так вже ніякого болю».

і так щодня. Нелегке це діло. Я сам все це пройшов, так знаю. Зате тепер — по драбині, так по драбині, на кільцях, так на кільцях, на стовп так на стовп! І не тільки хлопці, а навіть і дівчата. їм. це трудніше, а хто записався в гурток, всі підтягаються. А Василь в гурток не записався і сам собі осторонь. Саде, ногу за ногу закине і сидить, чвиркає через губу і так посміхається, неначе все це вміє. А чому? Бо він таки хлопець міцний, натоптаний. Тільки не зважає на те, що в нього більш мяса; ніж мускулів. А ми: не хочеш — як собі хочеш. Дванадцять років, вже можеш сам подумати. Так віп і начвиркався. Ось послухайте.

Поїхали наші катерами в Миколаївку перевіряти наслідки соціалістичного змагання з колгоспом «Жовтень». Це було минулої осені. Переміг наш колгосп «Перше травня». Миколаївці свій катер «Гордим» назвали, а ми свій — «Завзятим». У них по борту спочатку синя смуга, а потім червона, а у нас — навпаки: спочатку червона, а потім уже синя. їхній «Гордий» красивий, а наш «Завзятий» ще кращий, бо ми самі його будували і весь прикрасили прапорцями і лампочками — синіми, зеленими, червоними, молочними… Як увечері мчить, так і зверху вогні і у воді. Старші в порту чекають переможців, а ми кинулися в сад, бо там у нас всякі прилади для фізкультури і полірований стовп сім метрів заввишки. 1 з нього видно аж до самої Лебедянки. Я — на стовп. 1 тільки злетів, аж бачу — мчать понад Лебедяп кою обидва катери. Наш «Завзятий» попереду. І над пим прапор так і розвивається. «Гордий» позаду, у почесному ескорті. Хлопці запитують: «Що тп бачиш, Олежко?»

А я дивлюся і бачу: вистроїлпсь на катері наші колгоспники. Серед них Устим Григорович і дідусь Терентій Савич. А на самому переді — хто б ви думали? Галина Кузьмівна, Василева мати. Біла хустка і коси на вітрі мають, а в руках відвойований прапор. Я тоді хустку з кишені і як почав нею вимахувати і кричу: «Ура! Наша взяла!» А вони теж побачили і теж хустками. Так хлопці тоді: «Та злазь уже, годі тобі. Ми теж хочемо!»

Спочатку Володька поліз, потім Микола, Харитон, Юрко. А Галя, хоч і дівчина, так все одно злетіла наверх одним духом. На гблові віночок, стрічечки всякі, плаття все Толубе. Схопила вінок, махає ним і кричить скільки сплц: «Переможцям у соціалістичному змаганні палкий піонерський привіт!» А як вже спустилася, побачила Василя і каже йому: «Мерщій і ти лізь. Там твоя мама, Галина Кузьмівна, прапор держить».

Він зрадів і до стовпа — лізти. А вилізти не може. Руками перебирає, колінами підпихається І не то, що ні з місця, а, ва впаки, назад зсувається. Галя підсаджує його, а вишини сім метрів— де ж тут підсадиш! А в порту що робиться! Оркестр грає марш, хлопці і дівчата співають. Народ вирує. А він вилізти не може, і все! Задавався, не хотів учитися — так от і маєш! Оді йшов від стовпа, стоїть і плаче. Галя до нього підбігла, втішає, а ми ні. Чого ради! Що він, маленький? В дванадцять літ вже можна дещо розуміти. Так і просвяткувалп без нього. А вже на другий день взяли його в роботу і просто сказали йому: «Що ти плакав, нам не шкода, а навпаки — досадно. Яке в нас свято веселе було, а ти зіпсував. Люди радіють, а ти сльози проливаєш. Чого ти не хочеш бути таким, як усі?» Так він два вечори і в клуб не приходив, а тоді все одно прийшов.і каже Ользі Tepeнтіївні: «Ольго Терентіївно, я вже більше не буду. Нехай вони не сердяться на мене. Все буду робити, що й вони». Ми й помирилися. А тепер і стріляти учить нас, і гербарій збирає. От як прийдемо в порт — я вам всіх покажу. Микола — з фотоапаратом, Володька — з сачком і а усякими баночками, а Василь — із папкою. А в папці газети. Зірве квітку, між газети покладе, вона там і сушиться. Отака історія.

Далі ми йшли мовчки, і я все думав про те, що оце тільки почув. Молодці вони: і Олежка, і Володька, і Галя, і навіть Василь. Взяли його в роботу хлопці, а він не образився, а зрозумів, що вони праві. А як це зрозумів, так одразу ж і за діло взявся: не байдикує, а знайшов собі роботу,