Іван Сенченко - Діамантовий берег

— Що ж ти з ним робиш, з оцим лантухом, товаришу? — питаю.

— Це для в’юнків — відказує Харитон — Ось, як хочете, хо дімте зі мною.

У неділю у мене був вільний час, і я пішов. Я думав, що як ловити рибу, то обов’язково слід іти на річку. Яке ж моє було здивування, коли Харитон, замість повернути до річки, рушив у цілком протилежний бік, в глиб болота.

— Куди ж це ти? — скрикнув я — Хіба риба на суходолі ловиться?

— А то як же, і на суходолі є — відповів він.

Мн йшли у височенній траві, що сягала Харитонові майже по шию. Йшли, і я все думав: «Як же це риба може водитися на суходолі? Тут, мабуть, щось не так. Чи не вирішив Харитон посміятися з мене?»

Але він ішов так заклопотано, що тільки раз, простигши руку, пригнув до себе китицю якоїсь білої КВІТКИ, понюхав і сказав:

— Мені здається, що нічого так гарно не пахне, як оця болотяна горілка. Ось понюхайте!

Я понюхав. Квітка справді пахла дуже гарно.

— У нас на городі є криниця — вів далі Харитон — то я насадив біля неї різних квітів. І горілки посадив. Як припече оце сонце, то вона пахне на весь город, а як війне вітер, то. і в двір заносить. І латаття посадив — біле і жовте, просто на дно криниці. Латаття вже листя на воду поклало, незабаром І зацвіте. Ну, і куги насадив, аж п’ять корінцівзакопав на дно криниці ще минулої осені, а тепер цілу весну шпичаки їв. Ох же ж солодкії Вам не доводилося їсти?

— Ні — сказав я.

І це була чистісінька правда. Я навіть не знав, що воно таке. Я тільки подумав: «Ну, це ж і ХаритонІ На суходолірибу ловить, а у воді шпичаки розводить якісь. Чи не брехунець він?» Але вголос я нічого не сказав, бо хотів подивитися, що далі буде. А далі було так.

Ми пройшли ще трохи, поки не вийшли до. якогось грязького грязького болітця. Харитон спинився, кинув на землю свій лантух і сказав:

— От і прийшли.

Він постояв трохи на березі цього болітця, подивився на воду, обійшов її навколо, ще подивився, а потім вже рішуче сказав:

— Все гаразд! — і, забравши свою спасть, поліз у болото і зразу ж загруз по коліна. Я знову здивувався, бо яка ж риба буде жити в такій твані?

А Харитон — хоч би що йому. Одійпгов кроків на десять від берега, встановив свою снасть так, що вона потонула вся у воді, а тоді звернувся до мене:

— Ну, починаймо! Робіть те, що й я!

А робив Харитон ось що: вернувся назад до того місця, де я стояв, а тоді давай місить ногами твань. Місить та ще так забирає ногами, що вода аж булька, аж кипить, аж шумовиння на ній схоплюється. Я приєднався до нього, і ми підняли на тому болітці таке, що порозганяли усіх жаб. Отак танцюючи у воді, добрели аж до лантуха. Тоді Харитон зробив мені знак рукою, підскочив до своєї снасті і миттю вихопив її з води. З лантуха задзюркотіла вода, і коли вона витекла, мені здалося, що всередині іиось тріпається живе.

— Є! Є! — весело загукав Харитон — Дивіться, ворушаться!

Я зазирнув у лантух і на своє здивування побачив на дні снасті якусь живу купу, що ворушилася, випинаючись кільцями.

— Та це ж гадюки! — злякано закричав я.

— Та ні бо, не лякайтеся — посміхнувся Харитон — Які ж де гадюки! Вуж і то тільки один, а то в’юни! Ось дивіться!

Він виліз на траву і висипав на неї вміст лантуха. З живої кїльцюватої купи порснув вуж і кинувся в траву. Харитон не звернув на нього ніякої уваги, а навпаки, нахилившися до купки, став не кваплячись рахувати улов.

— Шість! Чуєте, шість в’юнів! — весело закричав він до мене — За один раз — шість в’юнів!

Ми з Харитоном залазили в болітце п’ять разів і піймали ще сімнадцять в’юнів та черепаху. В’юни ми склали в торбину, а черепаху Харитон відкинув геть і, як на вужа, не звертав, на неї ніякої уваги.

Тепер погодьтеся самі — піймати двадцять три в’юни за якісь півгодини — це ж зовсім непогано! Харитон був веселий, так і сяяв увесь. Мені теж було дуже весело. З цієї риби можна зварити хіба ж таку юшку! Ну, і все було б добре, та раптом я відчув, що нога мені засвербіла.

«Чого це вона?» — подумав я і нахилився, щоб роздивитися, що там турбувало мене.

На своїх ногах, забруднених болотом, я побачив кілька довгастих істот, які показалися мені маленькими зміями. Вони повпивалися в моє тіло і вже аж понабрякали від крові.

— Ой! — скрикнув я злякано — Що це таке? Вужі чи, може, гадюки?

Харитон зиркнув у мій бік і весело засміявся.

— Та це не вужі і не гадюки — сказав він — Звичайнісінькі п’явки.

Він побіжно глянув на свої ноги і зауважив спокійно:

— О, та і в мене їх штук із п’ять. Зараз ми над ними вчинимо розправу. Робіть ось так, як я.