Іван Сенченко - Діамантовий берег

Тим часом, поки молодь гопцювалася і пурхала, один старий дід у плащ палатці наопаш цюкнув дзьобом у землю і, труснувши головою, мовби сказав: «То що ж, товариство, будь ласка, сідайте, пригощайтеся».

«А чого ж, це таке діло — відповіла йому тітка горобчиха у куцій шубці, товстенька, моторна і зграбна — пригощатися, то пригощатися!»

, Ах, який це був веселий обід! Тут їли і пйли. Тут було сміху І жартів. Ота тІтка горобчиха все мостилася біля цибатого горобця, і як тільки вій простягав дзьоба до ласого шматочка, вона все те моторненько клала собі в рота і, підперши щоку долонею, казала журливо своїй сусідці: «То ото я й кажу: прийшов загпв на гороб’ячі душі. Чи ж пам’ятає хто з дідів прадідів такі холоди, як тепер? Вже ж і морози! Аж тріщить, аж скалки спиляться! Яка не тепла стріха у мого господаря, а як не попустять морози, то не знаю, що й буде з нашими грішними душами!»

Цибатий горобець облизувався і зазирав сусідці в обличчя, не тямлячи, чи вона забудькувата чи жартує.

Я милувався ппмп до кіпця їхнього обіду і коли вони знялись спочивати, вирішив невблаганно і твердо ближче познайомитись з цим цікавим товариством.

У мами було решето з багатою і славною біографією. Що б ми робили, коли б у нас не було цього решета? Ну як без решега ми могли б насіяти борошна? А куди садять квочок, коли настає час виводити курчат? А де ці курчата кубляться і пищать, народившись? А чим манять конюхй коня, коли він зірветься і гайне в степ чи на луки? Решетом. Навіть воду носять у решеті, от як Іваи дурнЕк у казках.

Але тепер це решето знадобилося мені зовсім у іншій справі.

Я — взяа його в коморі, насипав у нього трохи одвійків, змайстрував гарненький кілочок, одмотав з клубка метрів з десять шнура і вийшовз усім цим у двір.

Тут я висипав на землю одвійки, поставив над пими під кутом в сорок п’ять градусів наше чесне добряче решето, підпер його кілочком, а до кілочка прив’язав кінець шпура. З другим кінцем я пішов у повітку, сховавшися там під діжками. Коли б тільки горобці сіли під решето, я б швиденько сіпнув за шворку, шворка вибила б з під решета кілочок, і горобці опинилися б у полоні.

Але, крім горобців, був у дворі у нас ще півень. Налагоджуючи решето, я бачив, що він гуляє аж під типом, чув, як він сокотав своє «Ко о!» і був певен, що залишиться він там до вечора.

Та я помилився. Наш півеш. був особливий півень. Де пахло їстівним, його не треба було туди кликати: він ішов сам. Крики «киш киш» на нього впливали все одно, як на стіну горох. Боявся тільки тата і мами. Що ж до непе, то зо мною віп рахувався тільки тоді, коли я в руках тримав міцну палицю.

Він навіть раз якось спробував стати до одвертого бою зі мною; і якщо мій ніс тоді уцілів, то це сталося лише завдяки моїй спритності, винахідливості: я впав на землю і закричав скільки сили: «Ой, мамо, чого півень бється?»

Отже, тільки я зашермотів зерном по землі, як він враз підвів голову і поволі поплив у мій бік. Дві сніжки, пущені мною, змусили його зупинитись. Та тільки я зник у повітці, як віп миттю наблизився до решета.

Поки це діялося, горобці сиділи на стрісі і реготалися, Як вони реготалися! На весь двір.

Я схаменувся, одкинув третю сніжку і сказав: «Ну от, самі бачите, що через цього клятого півня нічого йе можна вдіяти. Будь ласка, не звертайтё на нього уваги і прошу вас т до решета».

Даремні слова! Зареготавшпся ще дужче, горобці спурхнули і веселим табунцем помчалися в білий світ.

Заходи мої цього дня пішли на марне. Ніч я спав неспокійно, і другого дня, ледве розвиднілося, я вже був у дворі. Клятий півень з своїм почтом сидів ще на сідалі. Я підпер кілком курник, налагодив решето і сховався у повітку. За двадцять хвилин під ним сидів вже увесь вчорашній табунець.

Тоді я смикнув шворку, решето впало, накривши все товариство. І за мить в моїх руках побивався уже горобець.

Він був пелехатий, ситий, важкий, з повним волом, з коротким товстим сильним дзьобом і цупкими ногами. Я впізнав його. Це був той дідок, що ходив наопаш у плащ палатці і так доладно умів говорити з громадою.

Я підніс його до лиця і дмухнув на нього

Він витяг шию і дзьобнув мене у нижню губу. Це мені сподобалося, і я змусив його дзьобнути мене ще й у верхню губу, в ніс і в щоку.

Побавившись, я всунув його в лівий рукав вище ліктя і став вибирати з під решета всіх інших горобців, що потрапили у пастку. Ховав я їх у рукави. Вопи там вовтузилися, дряпали мене крізь сорочку ніжками, а я йшов, дослухався до них, і на світі не було людини, щасливішої за мене.