Іван Сенченко - Діамантовий берег

У хаті, крім Галі, нікого не було, і я звернувся до пеї:

— Слухай, Галю. От ти сидиш на печі і до гробу не взнаєш, що у мене тут у рукавах.

Галя спустила ноги з печіі ласкаво спитала:

— А що там, Іване, скажи.

— Не скажу — відповів я — нізащо не скажу, і ніколи, і ніколи в світі.

Тоді вона скривила губи:

— А це скажеш — зареву, як теля. Мама подумає, що ти мене лупцюєш, і віддубасить тебе,

Кажучи це, вона почала своє дуже голосне відоме й переві доме: «Е е е!»

— Цить, дурна — сказав я — Ось дивися сюди,

Галя сплигнула з печі на лежанку, а я застромив праву руку у лівий рукав і потім витяг її.

— Що це? — скрикнула Галя і, не ждучи відповіді, залементувала на всю хату, затанцювала, заплигала — Та це ж горобець! Та який маленький! Та який гарний! — і закінчила зовсім несподівано: — Дай і я трохи подержу!

Я ие був ні скупий, ні жорстокий, Я простяг горобчика, і він опинився у Галі в руках. Роздивившись, вона спитала мене:

— Скажи, а він у хаті може літати?

— Побачимо, ану, випусти!

Галя розтисла долоню, горобець нурхнув і сів зверху на буфет,

За першим горобцем ми випустили другого, третього, одним словом, усіх.

Я знав, що горобці по людському не тямлять, отож замість розмови з ними набрав з печі жменю проса і посипав на стіл. Сипав я його згори, високо піднявши pyrcyj щоб було чути, як окремі зернятка б’ються об вербові дошки нашого столу.

Потім я підсів до Галі на лежанку, і ми почали дивитися, що з того вийде. Горобці, що смирно сиділи вряд на буфеті, сипнули до столу, інколи насторожено позираючи у мій бік. Вони жваво клопоталися на столі і вчинили такий базар, що для нас з Галею не потрібні були пі кіно, ні театр; Все було у нас в хаті. Якийсь молодий горобець, хвалько й нахаба, побачивши поважну тітусю, що клопоталася біля купки зерна, вдався до зовсім нечемного, хуліганського діла. Ця тітка, видно, була велика чепуруха. Товстенька, огрядненька, вона пишалася еврїм чубчиком. Це був найкращий чубчик на цілу громаду, але одна пір’їнка була виняткова. Вона довша за всі і була не сіра, ЯК у всіх горобчих, а ясно коричнева з ніжно білими підпушни ками.

І ось молодий недоріка схотів раптом зробити з усього цього глум. Він нахабно підскочив до горобчихи і з вигуком: «Ах, яка чудова пір’їнка! — ухопив дзьобом оту пір’їнку, висмикнув, підкинув її вгору, дмухнув на неї крильцем, і вона закружлялав повітрі.

Що сталося в ту хвилину, не можна розповісти!

На нього налетіли з усіх боків. Віл прожогом кинувся на піч, але, не долетівши, враз метнувся під саму стелю, і моторошний його зойк: «Кіт!» — заповнив усю кімнату.

Ми з Галею сиділи. на лежанці, а наш кіт — над нашими головами на печі. До столу, де клопоталися горобці, було добрих три метри. Але літ не зважив на це. Він вигнувся дугою, присів, і ми з Галею побачили, як, відділившись від печі, він майнув у повітрі.

Алеце був кіт ледачий. Летів він до столу тоді, коли всі горобці були вже під стелею, і його замах пропав задаремно. Він натрапив на просо і поплив по ньому, як по шарнкопідшинниках, а потім бевкнув на землю.

В хату я був уніс дев’ять горобців, і ось тепер вопи всі разом заметушилися по кімнаті. Вони пробували зачепитися за сволок, шукали порятунку в буфеті, билися у вікпа.

На вікнах у нас літо й зиму стояли — вазони з фуксіями. Квіточки у них 4, як рожеві сережки, з яких звисають довгі фіолетові макогончики.

Ми всі дуже любили ці квіти. ~

І ось я побачив, як трп горобці, ударившися в шибку, попадали на найкращу фуксію, і незабаром вазон лежав на землі. За ним прийшла черга другого вазона з фуксією. Наш калачик не впав, але гілки на ньому поламалися і звисали на землю. Далі ми чули, як з буфета хряпнула миска, наша гордість і слава — зелена миска!

Кіт, що метушився по хаті, почувши цей грюкіт, сам злякався і сховався під піл.

Галя кричала, я плакав і то підводив гілки поламаних квітів, то тулив докупи черепки, а вони не тулилися: поламані гілки не зводилися, обірвані сережки валялися під вікнами.

Згодом увійшла в хату мама; що було по тому, я нікому, ніколи и нізащо не розкажу.

Отаке було моє перше знайомство із птахами, та, думаєте, що ця невдача відбила у мене охоту від пташок назавжди? Аніскі лечки! Це був тільки перший крок.

Мені зараз уже багато років, а тоді було тільки сім. Це дуже гарний вік. У сім років мені найбільше за все хотілося бігати. Зараз я уявляю себе таким: я білявий, стрижений матірю без гребінця, отже, на голові у мене густі покоси такі самі, як у всіх моїх товаришів. На мені штани з підтяжкою і ситцева сорочка в великими червоними півнями.