Іван Сенченко - Діамантовий берег

Я бачив, як Харитон склав пучку, напружив указовий палець і замашно морснув найближчу п’явку в голову. «Ось тобі!» П’явка скрутилася і повалилася на траву. Цієї ж долі зазнали й інші кровопивці.

Я зробив те, що й Харитон, і, збиваючи їх з свого тіла, ще раз подумав: «Ну, це ж і Харитон! Отакий малий, а який знавець діла!» А Харитон тим чаЙом взяв торбину, скинув на плече снасть і, мов нічого не трапилося, сказав:

— А тепер рушаймо далі. Он біля тієї вербички — озерце. Щось мені здається, що там не без щуки!

Що ж, коли по щуки, то й по щукиї І я пішов за Харитоном, Тепер вій уже зовсім зацікавив мене. На будівництві я, як і він, працював уже п’ятнадцять днів, але навіть і догадатися ие міг, що в болоті можна ловити в’юнів, а в отих лугових озерцях — Щук,

Недалечко від озера Харитон став іти дуже обережно, високо підіймаюни ноги.

— Та хіба ж щука заєць? Куди ж вона утече з води, коли тікати їй нікуди? — прошепотів я, так само підіймаючи ноги, щоб не наробити шуму.

— Та втекти то, звичайно, вона не втече — пошепки відказав Харитон — тільки ловити її треба уміючи. Вивже покладайтесь на мене.

Ми підійшли до озерця. Вода в ньому була чиста і, мабуть, глибоченька. Харитон обережно поклав на траву снасть і показав на кущі куги, що росли у воді недалеко від берега.

— От запам’ятайте — сказав він — такі місця дуже полюбляють щуки. Оця куга для них все одно, що для тигра джунглі. Вони там ховаються, піджидаючи свою жертву, А тепер рушаймо!

Харитон взяв свою снасть з одного боку, мені звелів взяти її з другого, і ми пішли по воді просто до тих кущиків куги, на які раніше показав Харитон. Спочатку ми йшли тихо і обережно, але коли наблизились до кущиків, Харитон враз забовтав ногами і, гукнувши мені робити те ж саме, став завзято бити по воді вільною рукою. Незабаром вода закипіла біля нас, завирувала. Раптом я почув, що у снасть ніби щось вдарило із середини.

— Підіймайте! — Мерщій! — закричав Харитон і, сильним рив Есом повернувши снасть угору, високо підкинув її над водою.

— Є! Є! — увесь сяючи, закричав він — Я ж вам казав, що піймаємо. А тепер вона тут, голубка, та ще й не маленька. Чуєте, як налатається!

В мішку справді налаталося.

Не гаючи часу, ми нбепішили на берег. Щука, яку ми піймали, була величенька, з руку завдовжки, важила вона не менше як півтора або і всі два кілограми.

Я розохотився. Така удача захопила мене, і я сказав Харитонов!:

— А може, побродимо ще?

— Ні — відповів він — Тепер хижак наляканий, повтікав із своєї засідки, а ловити щуку на чистому — це ж те саме, що шукати голку в копиці сіна.

— А може, є де ще таке ж саме озерце? — не відступався я гбо щука мені вже не давала спокою.

— Ні, ні, на сьогодні досить — сказав Харитон і, глянувши на сонце, додав: —Вже нерано, поспішати треба — мама чекає, бо вже в до обіду треба лагодитися.

Вія скинув свого снасть на плечі і рішуче повернув до будівництва.

Це було взимку. Я зліпив із снігу корито, облив його на ніч водою, і на ранок у мене була вже найкраща в світі ковганка. Я витяг її за двір, сів, як сідають у крісло, і, відіпхнувшись, СПУСТИВСЯ униз,

З гірки ковганка вибігла на лід, і я помчав по ньому до другого берега. Тут ріс ліс, і незабаром я зник у ньому, передбачливо заховавши ковганку в кущі.

Ліс був весь у снігу. Сніг лежав на землі. Сніг лежав на деревах. Сніг лежав на куренях, нап’ятих хмелем, і покривав пожовклу траву, що згиналася під його вагою.

Мандруючи, люди вибирають ті місця, де снігу найменше, а йти найлегше. Я ж, навпаки, вибирав, де снігу найбільше, де стояла найвища трава і де хміль напинав найвищі свої курені. Інакше я не міг би уявити своїх мандрів. По рівних стежках я міг би ходити і дома, у селі.

У лісі було містечко, яке я дуже любив. Під величезним куренем, що його нап’яв хміль між трьома вільхами, ріс кущ калини, а під калиною — чубата купина, накрита пелехатими клаптями снігу. Тут була моя схованка: я лягав під купину І вдавав з себе ведмедя, що гризе явою лапу і дожидає теплих весняних днів.

Сопучи, переповзаючи з замета на замет, я вже був наблизився до свого барлога, як враз злякано відсахнувся. Під моїми ногами завихрилися, закрутилися клапті білого снігу, залопотіло крильми — аж обдало мене вітром.

Я остовпів, стояв довго, роззявивши рота, і лише згодом зрозумів, що мою хату оселили куріпки. Нахилившись, я справді побачив під купиною вимощену в снігу ямку і кілька пір’їнок.