Іван Сенченко - Діамантовий берег

Я не заліз у свій барліг, я сидів біля нього, дивився в Hypin’яче гніздо, і тоді вперше в житті мені спало на думлу стати мисливцем.

Я сидів і думав: а що б сталося, коли б я не ліз сюди, як ведмідь, а підійшов був тихенько? Адже ж я міг би накрити птахів своєю шапкою. Що сказали, б тоді мені хлопці? Як дивилася б на мене, на мою шапку, на куріпок Галя — моя сестра? І що сказала б мама, коли б, увійшовши в хату, я звернувся б до неї: «Оце ось куріпки. Чи не годящі 1вони до борщу?»

Другого дня вдосвіта я вже був готовий в дорогу. Турбувало мене лиш одне:-а як же ж бути з головою, а головне — з вухами, якщо в шапці я буду нести куріпок? — Голова ж замерзне, а вуха, його доброго, ще поприморожую.

Нікому не кажучи пі слова, я вирішив узяти Галичину хустку. Тихенько підперезався нею, напустив зверху сорочку, а тоді вже натяг свііі кожушок.

Спершу я біг підтюпцем, але в лісі пішов дуже, обережно, підіймав ноги і намагався робити так, щоб ніде й нічого не ворухнулося. Ступивши крок, я спинявся і якийсь час стояв так, прислухаючись до лісової тиші.

Сто кроків до гнізда я йшов, може, годину, а може, навіть і дві. За цей час під ногами у мене нічого не шерехнуло, не тріснуло, не поворухнулося.

Нарешті я побачив курінь, кущ калини, купину і куріп’ячу хатку під нею. Там було тихо.

Зламані травинки над входом до хатки за ніч узялися інеєм і спускалися, мов якась мережана запона. Забувши про вуха, про мороз і про хустку, я зняв шапку, повернув її денцем до себе, а отвором — до гнізда і поплив, ніби я був тінню, а не живою істотою. Ось залишилося десять кроків, вісім, п’ять, три… Вже можна навіть не йти. Можна підскочити вгору і, розчепіривши руки, упасти мерщій на купину і на те, що заховалося під нею.,

І я вже був звівсь навшпиньки, вже пабрав повітря в легені, як враз запона над входом до пташиної хати заворушилася, мовби її гойднуло легким подихом, і крізь мереживо прозирнула біла хутряна смужка.

Я знав, що куріпки були хоч і білі, але мали пір’я, а це було не пір’я, а смух.

— Від здивування я, мабутьгдповорухнувся, бо мережана запона гойднулася дужче, і мені здалося, що на мене дивиться чиєсь око.

Так. На мене дивилося око, велике кругле око, от як тернина завбільшки, а куріпки мусять мати око, ну, як у голуба.

Ми стояли і дивилися один на одного: я на око, а око на мене. В голові у мене був мов туман, і коли його прострелила думка: «Та це ж заєць!» — було вже пізно. Сніжна хатка враз піднялася, і заєць — він був білий, як сніг — майнув у повітрі задніми ногами.

Слідом за ним фуркнуло, порснуло снігом, закричало і закружляло.

Це були куріпки. Мої куріпки! Вони, як і заєць, вихопилися за три кроки від мене і зникли у ранковій млі,_ а я тупав ногами і кричав на себе: «Ти дурень! Одоробло. Кваша». Але справі це мало зарадило.

З дерева сипалися оббиті пташиними крилами срібні порошинки інею й осідали мені на вуха. Я не чув їхнього дотику, З шапкою в руках я й повернувся додому.

Мамі було багато клопоту по відтирати снігом мої вуха, бо мороз справно зумів зробити своє діло. Галину хустку я тихенько витяг з під своєї сорочки і кинув під лаву, ніби вона сама туди впала.

Тепер вважайте: за одним замахом я міг би повернутися додому з куріпками і зайцем. А я повернувся — ледве не без вух. Тож можете уявити, що коїлося в мене на серці?

Але я не переставав мріяти про славу мисливця, а що з того вийшло, побачите далі.

Поки гоїлися мої вуха, годі мені було й думати про те, щоб заходити далеко з дому. Я ходив сумно по двору і не зпав, що робити. Ніде нічого цікавого, якщо не зважати на горобців, що жваво клопоталися біля хліва на гною, з якого підіймалася легенька пара.

Але вони це робили вчора, і позавчора, тиждень і місяць тому.

Я. зітхнув і зліз на замет. До мене підсів наш собака Білко. Я пхнув його чоботом в бік і вкупі з ним покотився вниз. Він дуже любив борюкатися зі мною, причому обов’язково хотів бути зверху. Коли це щастило йому, він лягав мені на груди і лизав мені носа, губи і підборіддя. Гавкав він так, мовби дуднів у порожню бочку. ~

• Ми бавилися, поки не набридло. Потім я сів витрушувати сніг із чобіт, куди його повно, набилося. Білко, постоявши трохи, почвалав у свій погрібник. Там у нього була купа соломи, в яку він угвинчувався так, що виднілися тільки його очі і ніс.

Я теж був напрямився до хати, але не знать чого мою увагу привернули горобці. Я завжди їх бачив сірими і нецікавими, а тепер задивився, і вони здалися мені втішними. Я бачив серед них поважних, але жвавих дідів, балакучих і сварливих молодиць, парубків і дівчат. Хто ходив у фуфайках і светрах, хто носив шапку, натягти її на очі, а хто — набакир!