Іван Сенченко - Діамантовий берег

— А оце ось і порт — перервав мої думки Олежка — Отой катер, що увесь у — прапорцях, то і є наш «Завзятий», і три баржі біля нього теж наші: «Полтава», «Поліна Осипенко» і «Перша». «Перша», бо її збудували першою. А біля неї, бачите, човен на три лави — то це «Ластівка». Нам цї Устим Григорович вже назовсім віддав. Каже Ользі Терентіївфі; «Це нехай хлопці матросами вчаться… Флот згодом наш розростеться, то скільки людей треба буде!»

Я глянув, куди показав Олежка. Вранішнє сонце заливало ліси, заплаву і річку. Вона сліпуче блистіла, тяг м’який вітрець. А в порту вже кипіло від народу. На одну баржу вантажили сіно. З другої дівчата виносили величезні кошелі з мисками, горщиками та глечиками. Між дорослими метушилися хлопці. Один з них стояв на борту «Першої» і, склавши рупором руки, кричав:

— Володько, Володько, мерщій неси весла, а то скоро відчалимо!

Хлопець цей був, як і Олежка, у самих трусах, тільки замість польової сумки за плечима в нього висіла величезна папка на широкому ремені.

Не питаючи Олежки, я вже знав, що. це і є Василь.

Потім я побачив, як з дощатого сарая, збудованого на набережній, вибіг з веслами Володька. Я його теж давненько не бачив, а глянув на сачок і догадався відразу.

— Значить, їдете? — спитав я Олежка.

— їдемо, товаришу інженер!

Ми на хвилину змовкли, а коли я розкрив рота, щоб іще щось запитати, було вже пізно. Обличчя у Олежки враз заясні лося завзятою бешкетною посмйпкою і, гукнувши мені «До побачення!», він зірвався з місця і скільки сили помчав униз, у

порт. На бігу він, як і Василь, прикладав долоні до рота і кричав скільки сили:

— Хлопці, хлопці, агов!

Харитон прийшов до нас з першого дня будівництва.

Спочатку ми побачили його маму, колгоспницю Ольгу Хомів ну. Вона прийшла і сказала:

— Ну, де тут і що робити?

Це була ставна жінка і з таким гучним голосом, що ніхто спочатку не помітив за нею ще й другої людини, а дарма! Бо ця друга людина варта була того, щоб її помітити. Уявіть собі хлопця, ні, не хлопця, а свіжу копицю шовкового сіна, яка аж вихориться на весняному вітрі. А тепер у цю шовкову копицю сіна вставте двоє очей, синіх синіх, ну, просто таких, як небо. Вставте ці очі в таку копицю і уявіть, що вони дивляться не просто собі у білий світ, а дивляться вниз у землю, дивляться і не сміються, бо скільки ж народу навколо і все незнайомі!

— Лишечко моє! — скрикнув я, побачивши цю людину — Що ж це воно таке? Як тебе звати і чого ти такий насуплений?

Хлопець поворухнувся і сказав:

— Звати мене Харитон. І я не насуплений. Я прийшов з мамою працювати.

— Ти — працювати? — скрикнув я — Ти? —

— А що ж тут такого? — .відповів Харитон — Всі люди працюють, і я буду працювати.

— Всі люди — відповів я — дорослі. І, крім того, всі люди причесані, а в тебе на голові якась несусвітня копиця.

— Це не копиця — відказав’ Харитон — Всі кажуть: «Копиця, копиця!» А насправді я кучерявий і вмію добре ловити рибу. Хлопці не вміють ловити рибу, а я вмію чпм хочете; вудкою, ятером, ригелего, а вюнів просто у лантух.

— Це добре, Харитоне — сказав я, поклавши руку на його шовкові кучері.— Значить, ти прийшов до нас рибу ловити?

— Чого там рибу: копати з мамою, а риба то так, на підшивок буде.

Тепер я скажу, що ми робили на річці. У долині, що прилягала до річки, ми копали рівчаки і будували насосні станції. Долину треба було висушити, а потім ороснтп, бо вона була родюча, але дуже заболочена.

Щоб висушити болото, його перекопують рівчаками. Тоді вся вода з болота переходить у ці рівчаки, і там, де була вода та твань, стає сухо — місце саме для того, щоб садити городи.

Такого болота в колгоспі було п’ятдесят гектарів та сто гектарів у сусідньому колгоспі і по стільки ж в інших колгоспах. Словом, до річки прилягало кілька колгоспів, а заболоченої землі у них було триста гектарів. Уявіть собі цю величезну пловцу землі, на якій нічого не родить, яка пропадав марно і розплоджує тільки комарів, гедзів та бабок!

Ну, от люди з тих колгоспів зійшлися і кажуть: «Чого ж це земля буде марно гуляти? Давайте її висушимо і посадимо городи!» Так і вирішили. А як вирішили, то зібрались люди, викликали з міста інженера, агронома, усяких техніків — і закипіла робота. Тільки тут діло ось яке. Як навесні — то болото повне води, а влітку вопо пересихає, болотяна земля гусне і стає як камінь. А на твердому, пересохлому грунті які ж вродять городи? Ніякі, тільки робота пропаде марно. Отже, їх треба поливати. Ото й вирішили побудувати на річці, крім рівчаків, ще й насосні станції а товстими залізними трубами. Один кінець труби опускають у річку, а другий — виводять у найближчий рівчак. Тоді пускають мотори і воду починають перекачувати з річки у рівчаки. З великих рівчаків вода збігає у менші рівчачки. На рівчачках встановлюють дощувальні апарати. Як включають мотори, тО вода так і рине цівками вгору, аж свистить, а тоді спадає на городи, як дощ.