Іван Сенченко - Діамантовий берег

А з Володькою і сусідує отой Василь. Дванадцять літ, а що виробляє! У них занавіски на вікнах з півнями, повишивані, так Василева мама, Галина Кузьмівна, помила їх і розвішала на сонці сушитися. Василь, не довго думавши, як пальне з лука в півня! Наскрізь пробив! І в клуб його не докличешся, і на екскурсії не хоче їхати. Ольга Терентіївна йому каже: «Приходь до пас, Василю». А він: «Пхе, чого я піду? Жаб ловити?» І нізащо. А у них. є бэресток у дворі. Горлатий сів на гілку і довбається в корі. Василь підкрався, пустив стрілку і — просто в голову. Володька аж плакав… А він заховався у дворі і кричать: «Я тобі ще й не таке зроблю! Заскочу в клуб потовчу всі колекції».

Як вам це сподобається? Я тоді й кажу Миколі та Юркові: «Добре мені діло — «потовчу колекції». Треба його провчити, а то ще, справді, щось википе. На це в нього розуму вистачить».

Прислідилп, як він пішов на річку, і до нього, а він зразу в сльози: «Чого ви? Хіба я вас чіпаю?» І дивиться, чи не видно десь матері. Ми п кажемо: «У нас є невеличке діло до тебе. Ходім з нами» — «А не битимете?» — запитує. «За що ж тебе бити?» — кажу. «Ну, то відпустіть, я додому піду» — проситься він. Але ми не відпускаємо. Пішли на річку. Викупалися добре і під Ьручу в холодочок. А там розбалакались, що він і додому не схотів іти.

Підсів я до нього і кажу: «Ех ти, Василю, Василю! Що, тобі хочеться, щоб з тебе виросла кваша? Чого ти в клубі небуваєш, чого ти на екскурсії не ходив і далі двору світу не бачиш? У Миколаївці був? — питаю — «Ні». — «А в Білогорці, на крей-. дяних відслонах?» — «НІ». — «А в радгоспі Шевченківському, де агрегатами поливають триста гектарів пшениці і дощ без дощу роблять?» — «Ні. Я, каже, в кіно в щілину дивлюся». — «А ми, кажу, всередині і на найкращих місцях. Бо хто зелень носить, як зал прикрашають? Ми. А лави з майстерні? Ми. А для ремонту дошки навантажує? Ми. Нас в кіно кожен знає, і як тільки що, так одразу; «Олежко, збігай!», «Володько, метнися!»

А він тоді, чуєте, що каже: «Вам скрізь можна, бо ви піонери». Так я й відповів: «А, думаєш, як піонер лежатиме на печі, то його скрізь пустять? Нас не тому, кажу, пускають, що ми на печі лежимо, а що скрізь перші. Піонер — це є перший. Коли на річці Протічок пробивали, хто був першим? Ми. А кому тепер, як побачать з буксира, так кричать: «А, Олежка! Здоров!» Тобі чи мені?» Так він і змовк. Як бачите, поговорили по щирості.

На другий день дивимося, а він у клуб, і у нашу кімнату. Сам прийшов. А наша кімната найкраща в клубі. Бо що ви скажете, як тут скрізь колекції, квіти, живі і засушені, чучела. А у Володьки на вікні склянки з жуками, акваріум і три в’юни. Проти дощу як почнуть вигравати! А в кутку сова, як жива, і Горлатий — чучела; Володька сам набивав. У нас і хлопці й дівчата. Так Галя і Оля аби зелений папір, то гілку можуть зробити, як справжню. Посадили Горлатого на гілку, а сову в саму глибину, моху наклали, як глянеш — живий куток і все!

Прийшов він, прочинив двері і стоїть біля порога. То сюди дивиться, то туди. Ольга Терентіївна й каже: «Здоров, Василю. Чого ти біля порога стоїш? Йди сюди. Ти ж назовсім до нас прийшов?» — «Еге» — каже. «Це добре — знов Ольга Терептіїв ва — Навчиш наших хлопців стріляти із лука? Га?» Він питает «А стріли які? З очерету чи із соснини? З очерету летять — тільки поводять нижнім кінцем, а з соснини — треба виточувати та риточувати, а то стріла може і заднім кінцем наперед обернутися».Ольга Терентіївна йому каже: «Я, Василю, цього діла не знаю. Ти про все сам подумай, бо хто ж буде хлопців учити стріляти: ти чи я?» Ух же ж він і зрадів! «Ходімте» — каже.

Мішень накололи на фанеру. І як взялися! Так ніхто з хлопців не влучив у середину. А він як пустить, то неначе стріла й ночувала там. А Кость Юрійович — у армії снайпером був та Сержантом — увійшов в азарт. «Як це, каже, я з гвинтівки міг уцілити, а з лука ні?!» 1 як пустив стрілу, а вона в чисте поле. Він тоді: «От задача!» І до Василя: «Навчи й мене!» Як назбиралось дорослих! Всі стріляли, а вцілив тільки Гонтар Максим. А він в армії І не був, після війни виріс. Ще й косий. Сміху було!

Добре Василь стріляв. І всі хлопці біля нього навчилися, бо коніному Ж хочеться бути добрим стрільцем. Як закінчиться ЛИ пень — почнеться серпень. А в серпні і полювання відкривається. Кожен і думає: «Навчуся влучати, то, чого доброго, і на качок можна спробувати». А чого ж ні? Не у всіх же рушниці. Може, і3 луком пощастить. То вже старалися і старалися. Як вечір, так години по дві. Про себе скажу: стрілець, з мене неважний. Як не намагався, а в центр не влучив ні разу. Цілюсь, цілюсь, а влучити не можу, А Володька — інше діло. Спочатку мазав, а далі як приловчився, то кожну стрілу — в чорне вічко. З такими очима, як у нього, що ж тут дивного? Ну, добре учимося, стріляємо, і все гаразд. Аж тут чуємо — хвалиться Василь: «От я, так я! Що б вони без мене робили?» А тут Кость Юрійович каже: «А знаєте що, хлопці? Так ви нічого, молодцюваті, тільки немає у вас фізичного гарту. Я вас. нявчу по драбині на руках підійматися, на кільцях вижиматися і злазити на полірований стовп, Для мускулів це дуже гарно». Так ми всі за іщ. І Устим Григорович каже: «Добре, хай тренуються, пригодиться колись».