А він радо каже:
— Звичайно. Без флоту аж ніяк не можна!
А козу з козенятком з Миколаївки занесло. Звідти люди приїздили на човні і пазад забрали. По річці. Раніше Протічок заважав, а тепер дорога відкрита.
От яка історія.
Ну, а про те, що було далі, розкажу іншим разом.
Василь — майстер стріляти з лука
Устим Григорович, голова колгоспу, глянув у вікно і прояснився:
— Ага, в самий раз. Вас доведе туди Олежка.
І гукнув на вулицю:
— Тпрру! Олежко, проведи, брат, товариша інженера до Єфро синії Павлівни.
З вулиці долетіло сопіння і веселе дитяче: «Но! Но!»
Я попрощався з Устимом Григоровичем і вийшов на вулицю. Біля контори правління колгоспу стояв «загнузданий кінь» з найяснішою посмішкою на кирпатому обличчі. Оце й був Олежка. За вершника правила років трьох дівчинка з веселими голубими стрічками в косах, і коси ті були вже значно більші, ніж бувають хвости в мишенят. Вона обома руками тримала за уші Олежка коня, гупала його босими п’ятами в боки і завзято гукала: «Но! Но!» Це її голос я й чув із контори.
Олежка посміхнувся на все обличчя:
— Ходімте, товаришу інженер. Тільки мені треба завезти Ніяку в садочок. Але ви не турбуйтеся: це по дорозі,
Олежка був прикметний хлопець. Від загару все тіло його стало темно коричневим, шкіра відливала здоров’ям, і під нею ходили й переливалися дитячі, але вже міцні мускули. Увесь одяг Олежки складався з трусів. Ці труси колись були синіми, а тепер геть побіліли. Видно було, що вони не розминалися ні з сонцем, ні з річною. Ішов він легко, на ходу підкидаючи сестричку НІну.
Через праве плече в нього була перекинута польова сумка, через ліве— мала шанцева лопатка у красиво зшитому з брезенту чохлі. Згодом я помітив ще одну цікаву особливість у його спорядженні. Замість резинки в труси був ушитий пояс, від якого збігали в кишені викачені ремінні шнурки. Труси в Олежки були з кишенями.
До одного реміпця був прив’язаний складений ніж в перламутрових колодочках, до другого — самописна ручка.
— Ого! — сказав я — Та ти як озброєний!
— У нас сьогодні екскурсійний день. Буксир з баржею йде у Білоґорку по крейду, а там я був тільки раз. А хлопці і зовсім пі. Можна уявити, скільки там цікавого. А що коли знайдуться крем’яні поклади і там майстерня первісних людей? Бо де крейда, там і кремінь, а де кремінь, там і залишки господарювання людини кам’яної доби.
— Чекай! — здивувався я? — Хіба ти мисливець за камінням?
— Еге ж. І в мене вже колекція на дванадцять експонатів. І крім того, колекція глин на двадцять вісім номерів. І колекція пісків на сімнадцять папіроспих коробочок. Я раніше тримав зразки наших пісків у пляшечках, але батько зробив мені вітрину під склом і каже: «У пляшечках хай будуть ділові експонати, для лабораторної роботи, а експозицію влаштуй в папіроснпх коробочках, наєш, каже, є такі красиві: «Донбас», «Народні», «Казбек». І зручно користуватися буде і вигляд барвистий».
— А в пас трактористи, ох які хлопці! Як почули, що мені потрібні коробочки, так кожен припас, не замащені, а чисті, без єдиної плямочки. А Прісцн брат, Петро Хомич, не курить зовсім, а купив пачку «Українських»; папіроси роздав, а мені— коробку. Сам і заніс. Я — в клубі біля вітрини, а він зайшов і каже: «Здоров! Ось тобі і від мене».
— А все це за мій номер двадцять восьмий. Це — мильна глина, на колір зелена, з Скалеватського яру. Нею тепер всі наші трактористи миють руки після роботи. І батько теж.
Спочатку були нагримали, а тепер, як тільки я повернуся з екскурсії, так завжди і питають: «Ну, Олежко, що там у тебе сьогодні?»
Показався просторий колгоспний сад, обнесений новим грат чатим парканом, який з обох боків підходив до високої, прикрашеної різьбою брами. Через мережані половинки воріт видно було довгу затінену алею. Дерева посходились над нею своїми гілками і тільки де не де пропускали яскраве ранкове проміння. Площина перед брамою і алея були посипані піском з приємним жовтогарячим відтінком. Тут вже ходили, і на його рівнім покрові були помітні відтиски босих дитячих ніг.
В.цьому саду й побудували дитячий Гадочок.
По стежці перед нами повзла пушиста оранжева гусениця з рядом темних волосинок вздовж спинки. Ніна перша помітила її, і я почув, як вона сказала Олежкові:
— О, а це що таке?
— Гусінь.
Дівчинка уважно дивилася на оранжеву красуню і несподівано спитала:
— А скажи, з гусені гуси бувають? Маленькі гусенятка — жовті такі, волохатенькі?
Читать дальше