Іван Сенченко - Діамантовий берег

Я набродився, но болоті, набігався на луках, накупався, належався в піску, напився сонця і йду поволі через оцей чарівний світ, Поспішати, мені нікуди, навпаки, всі зусилля душі — свідомі й несвідомі — мобілізуються для того, щоб не йти додому, щоб продержатися поза двором якомога довше, бо дома ждуть мати, а може, й віник, а може, й тринчик (вузький батьків поясок, яким він підперізує штани; старі діди ще доношували полотняні штани з очкурами, але молодше покоління перейшло вже до тринчнків). І я йду, ледве тягнучи ноги, йду, куди хочу, рвучи по дорозі і доїдаючи різні їстівні трави з соковитими стебельцями — «лопуцьки». Тут і смовдя, і козельки, і молочаї, і борщі, і свербигузи, і курячі стегенця. Найкраща за всі ласощі смовдя…

Не знаю, як занесли мене ноги на Горб. Горб — це — велика довгаста лисина серед лісу… Лисина справді випнута горбом, і тут лісничий, засмучений і сліпий на одне око чоловік, у якого було одинадцятеро дітей, сіє рік у рік жито. На Горбі — ціле море зеленого жита, а навколо жита стінами стоїть ліс, з трьох боків — дубовий, а з одного — чистий березовий, підпертий стрункими білими колонами. Як вабить мене частокіл білих колон і це прозірчасте листя, таке смолисте і гіркоприємне на смак! Тут мені вільно дихати. Я можу лягти під березою і дивитися крізь мережаний серпанок отого листя на білі хмари, що повільцо пливуть на небі, можу злізти на тоншу деревину і, пригнувши її, почати гойдатися, дістаючи ногами до землі і знову відштовхуючись від неї. Коли береза, висока, то підкидає вгору так, що дух завмирає.

Між стіною березового лісу і житом біжить стежка, обрамлена з обох боків високою травою, переплутаною з волошками, сокирками і Петровим батогом. Коліпчасті стебла Петрового батога стирчать на всі боки, перегороджують стежку, зачіпають за довгі холоші моїх черкасипових штанів, а інколи то й можуть через обличчя. Жито посіяно сівалкою, і, йдучи стежкою, я не зводжу очей з міжрядь, які під зеленим дашком своїм біжать кудись у сутінь буйного травостою. Ось я помічаю пір’їнку, що зачепилася за житнє стебло. Чия вона? Може, ходив тут перепел або куріпка, загубили пір’їнку і повернуться по пеї, а я тоді — хоп! Візьму. та й накрию їх своїм картузом. Земля, на якій я лежу впоперек стежки — тепла, стебла трави, які обплутали своїми чіпкими гілочками мою голову — теж теплі. Перед очима в мене прозірчастий кущик фіолетових сокирок, наді мною небо і розпечене сонце, за спиною — білі берези, збоку десь далеко пісня:

Пісня ця завжди тривожить мене. У серці щось наростає, в ньому пробігають хвилі смутку й неспокою; з під вій виступають сльози, але сльози не за козаком і дівчиною, що. ридає над ним, а від того, що світ такий великий, а я такий маленький. І чого мене вабить ця пісня? ця людина? ці шляхи? Навіть назви далеких місцевостей оповиті для мене романтикою, вони так кличуть до себе і такі незвичайні. Десь є якесь не знане мною Комишувате, десь є Зачепилівка, Михайлівна, Дариадежда і, нарешті, Дубові Гряди. Як ці Дубові Гряди непокоять мою уяву! Як я до них пориваюся. Дубові Гряди! Ось я бачу перекати горбів, що біжать вдалину, а на них важкими темно зелепими хвилями застиг дубовий ліс, і я підводжуся з своєї стежки і з непросохлими сльозами, з напівзаплющеними очима іду кудись уздовж житнього поля, може, до отих Дубових Гряд, що так бентежать мене. У грудях у мене щось так важко ридає. Як мені неспокійно. А тут ще оця пісня:

Чого ця пісня мав таку владу наді мною? Чого вона змушує так боляче стискатися оте моє мале і без того охоплене тугого серце?

В грудях так щемить, і так вони набрякають тугого, жме груди. А пісня летить. Ах, це ж співає ту пісню тітка Марина у своїй білій хустці, молода жінка, яка давно підкорила мене. Вона вся не така, як інші; і ті карі очі, і ті руки, від яких можна заплакати, такі вони теплі. Ось вона, розмовляючи з моєю матірю, кладе мені свою руку на голову, водить цією рукою по моїх вигорілих на сонці покосах, тулить ту мою бідолашну голову до себе і знову водить, водить по покосах руками… І оте сонце, й оті Дубові Гряди, і оця Марина, і її пісня переповнюють всю мою душу. Куди ж іти? Куди пориватися? В оту долину, до Дубових Гряд, до Марини і її пісні? А пісня лунає: «Ой убито, вбито, занесено, в жито…» ї раптом пісня уривається. Я починаю розуміти, що там сталося щось страшне. Там щось діється з Мариною. Це ж я почув її скрик, це ж я бачу, як спинилася вона, як сполотніла, притулила руку до серця. Свят, свят, що це? Це впоперек стежки, головою вжиті, ногами в траві — волошках, сокирках і Петровому батозі — лежить хлопець. Йому одинадцять або дванадцятьліт. Він жовтий, як віск, і нерухомий. Очі в нього розплющені і дивляться в небо. Але чого такий моторошний їх погляд? І я теж роблю крек назад. Хлопця знаю. Це Марко Золотий з Олянівки. Він з самої весни робить в якономії разом з Максимом Чоботом і Андрієм Горобцем і щонеділі приходить до Максима в гості, а Максим живе біля нас. Скільки разів я грався з ним у гудзика, в припічка, горю горю дуба, скільки разів крав на городі огірки для нього! Я знаю, що Марко прибився; поїхали в обід панувати коней, він упав і відбив печінки. Старші хлопці однесли на хутір на свиті його, а він все стогнав і лежав із заплющеними очима. Я знав, як нужа напала на нього, як його до себе взяла стара Микитиха, скупала, постригла, переодягла в чистенькі штанці і сорочечку, а віп все одно лежав стогнучи. А це, мабуть, зібрався піти до діда в Оляпівку та й помер на половині дороги. Еге ж, помер. І от лежить головою в житі, а ногами в густій траві. І по його босих ногах лазять чорні мурашки. Ніхто не закриє личенька йому червоною китайкою. Прийшов лісничий з ряднинкою, зняв картуза, перехрестився і поклав ряднинку на Марка. Одно око в лісничого закрите повікою з чорними віями, а друге, як завжди, дивиться невесело, тужливо, Марина стоїть, витирає сльози, шепоче: