Іван Сенченко - Діамантовий берег

— Ач, який хитрий! Хліб узяв та ще й пальці хоче! — Полоскотала його трохи біля вуха, а тоді пішла гратись до Катрі.

Як повстрічаються вони, то Марина дивиться на Катрю, Катря — на Марину. А Іван ніколи на дівчат не дивиться; ніколи сердешному, бач, скільки мороки з конем, Як надивляться дівчата одна на одну, то Марипа тоді скаже:

— А в мене баба є.

— І в мене є.

— І лялька у мене е, а ногу вже поламала.»

— Лв моєї вже і руктг, і попі нема. Давай гратися.

Поки баби набирають води, дівчдта сідають трохи далі над стежкою і починають робити Цимлянське і Каховське море та Волго Денський канал. А Іван навколо їх так і гасає, так і гасає! Як нагасається, то теж підсіда до дівчат і теж починає робити море і ліси навколо насаджувати. Як саджанців для посадки стане мало, так він простягне руку і — хап! половину Мари ниних та Катриних насаджень.

— Бабо, ой бабо, 6й лишечко ж, лишечко!

Баба каже тоді:

— Та хіба ж таки можна, Іване, що тобі, зілля мало?

— Еге які! А чого вони собі і весь кленок гостролистий, і гледичію забрали, ще й смородину золотисту!

Марина дуже добре знає, що ця трава споришем, лободою та калачиками називається, а у нього вона—і кленок гостролистий, і гледичія, ще й смородина золотиста! І все це він знає, бо живе біля розсадника.

Назви рослин дуже подобаються Марині. То вона теж, як садить стеблинку споришу, каже: «Це у нас буде кущик смородини золотистої над Каховським та Цимлянським морем, Волго Допсь ким каналом, а біля неї ось — то вже гледичія. А кленок гостролистий як виросте — аж під самісіньке небо!»

Отак і жила Марина у світі між хатою, двором та колодязем.

Був ранок, Марина сиділа в садочку з бабою і чистили вдвох молоду картоплю. Почистивши, вони збиралися варити ту картоплю і, відцідивши воду, заправити її сметаною, а зверху посипати дрібпйкришеним кропом та петрушкою. Вже й літня піч диміла, вже кріп і петрушка стирчали із кухлика. Обидві жінки гомоніли. Говорили про це, про те. І раптом молодша жінка стихла. Стихла і прислухалася. Прислухалася і сказала:

— Чуєте, бабо, а що то таке?

— То дитячий садок на прогулянку іде.

— Бабо, я піду подивлюся — сказала Марина. Г схопилася. І, не озирнувшися, побігла від літньої печі до хвіртки.

І от, ставши на хвіртці, Марина раптом побачила весел ий, строкатий табунець дітей. Діти — хлопчики й дівчатка — йшли по двоє, держалися за руки, розмовляли, пустували, сміялися. В передній парі за руку з якоюсь дівчинкою ішла Катря, Маринина приятелька, а похід замикав Іван.

Він був у біленькій панамі, у синіх трусах і, як завжди, гасав на своєму коні.

Вихователька сказала йому;

— Та годі тобі, Іване, спочинь трохи.

Це був усе рідний, все дорогий, любий народ. Задивившись, Марина незчулася, як її ноги почали рухатися самі і рухалися доти, поки вона не наздогнала Івана. Торкнувши його за руку, вона сказала:

— А я теж тут, Іване.

Іван глянув на неї, впізнав і шмагонув по ребрах свого коня. Кінь став цапа, закрутився на задніх ногах, намагаючись скинути з себе Івана.

Марина трохи відсторонилася, щоб кінь не покалічив її, і саме в цей момент вихователька, глянувши на неї, здивовано спитала:

— А ти ж хто, де ти взялася?

Марина скоса зиркнула на свій двір і, побачивши, що баби не видно, сказала:

— У вас уже і Катря, й Іван. Прийміть і мене. Я не буду пустувати. А бабі нічого не кажіть.

— Як це так, щоб бабі не казати нічого! — мовила вихователька — Цебто я повинна казати неправду. Хто ж тебе отакечки вчив, Марино, га?

Очі у Марини заблищали, щоки стали червоні, вона хотіла сказати: «Ніхто не вчив, це я так», але в цей саме час. з двору визирнула Маринина баба і загукала:

— Марино, Марино, де ти?

— Та я тут — обізвалася Марина — Бабо, ви гляньте, я тут, біля Івана, а Катря, бачите, спереду. Пустіть мене, бабо, в садочок.

— Ще записати треба — відповіла баба — Як запишемо, тоді й підеш. А тепер проведи садок до колодязі і повертайся назад.

Марина зітхнула і сумно сказала:

— Добре, бабо…

Баба вернулася до печі варити картоплю, а Марина прогулялася, з дітьми аж до самого колодязя. У однієї, дівчинки не було пари, так вона взяла Маринку за руку. А рука у тієї дівчинки була маленька маленька.

— Мене звуть Оришка, а тебе?

— А мене — Марина.

Вихователька сказала їм;

— Отак і йдіть разом.

Біля колодязя Явтух смачно жував спориш і махав хвостом — спочатку в один бік, потім в другий. Марина вирвала трохи стеблистої травиці під тином і сказала йому: