Іван Сенченко - Діамантовий берег

Єлизавета Хомівпа і Марина зайшли аж на Високу могилу і злізли на неї. Було ніжне блакитне надвечір’я, з степу все налітали і налітали легкі вітерці, поле рунилося молодого зеленню, і хвилі трав бігли аж за обрій.

Вони посиділи. Єлизавета Хомівна пригорнула до себе Марину й сказала:

— Ось ти глянь отуди, бачиш — там наче біла хмаринка. Але то не хмаринка, то вода там, Дніпро. Він нк дзеркало, отой Дніпро, довгий, без кінця і без краю, і од нього відбиваються промені сонця; от їх і видно; тільки самі промені, які відбиваються від Дніпра, а самої ріки не видно, далеко вона.

Марина дивилася і спочатку таки й бачила білу хмаринку, а потім заплющила очі. Біла хмаринка зникла, і перед Мариною розлилося Каховське море, все сине синє, опромінене сонцем, і її серце так забилося в грудях, що вона сказала, як часто мати говорила:

— Така в мене тривога на серці. І сама не зпаго чого!

Вопа обняла Єлизавету Хомівну, і вони говорили про. море, про щось тривожне, журливе. І це тривожне, журливе брало в свої руки Маринине серце, і їй хотілося піти у світ, і йти, і йти, і все дивитися й не надивитися, бо такий світ незвичайний — чарівний і ясний.

Потім прийшло прощання. Єлизаветі ХомівнІ треба було їхати далі. Як поскладали на машину все спорядження, вона підійшла до Марини й сказала:

— Прощай, Марино. Ми вже їдемо далі. А за цим далі, ще далі поїдемо, до самого Дніпра, а потім Дніпро переїдемо і поїдемо далі і далі.

У Єлизавети Хомівни очі були великі, ясні, повні блиску, І сьогодні вони блищали — тільки не так, як завжди.

У Марини теж очі були не такі, як завжди: вогкі, тривожні, бо з них виступила кришталева сльозила.

Дві жінки стояли одна проти одної і прощалися. Шофер сказав:

— Лизавето Хомівно, пора вже рушати.

Єлизавета Хомівна зітхнула. Вона взяла Маринину руку і поцілувала її. Рука була ніжна, м’яка, загоріла, трохи вогка. Все в Марини всередині тривожно ридало.

Машина поїхала, а Марина стояла й дивилася. Сльози у Марини текли з обох очей, а вітер ворушив її золотисті волосинки, що вибивалися з кіс.

Згодом машина змаліла, потім зовсім зникла, залишилася тільки хмара куряви. Потім і курява осіла.

Марина притулилася бабі до цоги і мовчала до вечора.

Як пішли ввечері до колодязя, то Марина навіть і не пізнала його. Колодязь уже стояв під дашком, біля нього була побудована будка для движка. І він там гудів і гудів. Барабана і дишла вже не було. Замість них з колодязя виходив кінець труби, і з неї у велику бочку лилася вода. До колодязя раз у раз під’їжджали і відїжджали грузовики. Шофери наливали води в радіатори, брали з собою в запас; підїжджали й цілі цистерни, і машини з величезними дерев’яними бочками. Скрізь на степу працювали люди, а їм і машинам потрібна була вода.

Явтуха у загінчику Марина уже не побачила. Та й загінчика не було.

Баба сказала:

— Дуже гарно стало. Не треба застоюватися біля колодязя та ждати, поки Явтух витягне цебро; бач, як ллється з труби: підставив відро, набрав, та й іди помаленьку додому.

Єлизавета Хомівна поїхала, а Марина залишилася в світі, що простягнувся від двору до нового колодязя з движком і аж до дитячого садочка.

Увечері Марина лягала спати на своєму ліжку проти Миколи, вранці баба відводила її у садок.

Марина навчилася вставати рано, бачила сонце ще заспаним і землю, вкриту холодками; бачила димки з усіх димарів, бо вранці всі люди топили печі. А хто з хлопців та дівчат не ходили в садок, ті ще солодко спали і нічого такого не бачили.

Марина як прийшла у садок, то перші дні тільки руками розводила та билася в поли — стільки там було нового, небаченого, нечуваного. Малесенькі столики і стільці. В саду гамаки гойдаються. Всі учаться вірші розказувати і через скакалку стрибати. От де розкошувала Марина! На дитячу гірку як злізе, сяде на дошку і — поїхала! А з дошки — на бочку. Бочка качається — спробуй встояти. І хусточки Ольга Яківна навчила Марину підрублювати. А пісок який: чистий, білий і ціла гора! Пісок найбільше й любила Марина. Сяде, сидить і копається. А Іван — все б йому на дерево лізти! Сидів отутечки, трався — і вже нема!

— Злізь, Іване — каже Марина — Ольга Яківна як побачить, то зватимеш.

А то в ще зовсім малі, нетямущі діти, ще й шкідливі. Як мовчить і сопе, то значить шкодить.

— Кинь жука. Цукерку можна смоктати, а жука не смокчуть.

Стільки клопоту у тому дитячому садочку, що ввечері, як прийде Марина додому, то голова сама на подушку хилиться. Миколі встигла чи не встигла язика показати, а голова вже на подушці, очі злипаються.