— А куди ж то ти засунув щоденник із двійкою? І сорому немає тобі? Що ж це ти наробив?
Як почув це Микола, то почервонів увесь як рак, а тоді дуже розсердився і як не кинеться до Марини, як не закричить
— Мовчи, Марино, бо як візьмусь лупцювати, так зпатимеді!
— Ти мене не лупцюй — відповіла Марина — Бо як ти мене відлупцюєш, то хіба мама не побачить в щоденнику двійки? Сідай мерщій та, поки мами нема ще, вивчай гарпенько уроки. Вона тоді не так розсердиться…
І Микола не відлупцював Марини, а сів до столу і, поки мама прийшла, вивчив усі уроки на п’ять.
Ось бачите, і такі сестри бувають.
Як пообідають, то й ідуть всі гуляти. Тільки Микола як вибіг із хати, то одразу до хлопців, а Марина все дома. Баба сяде на ганок, щось лагодить або в’яже, а Марина гуляє в дворі або ви біга за ворота І починає з сусідським Сашком гратись у піску.
Одного разу після дощу баба сказала Марині:
— Ти ж, Марино, по сухому грайся, а, у воду не лізь,_ ноги як висохнуть проти сонця, так зразу і будуть курчата.
Марина спочатку і гралась на сухому, потім, як побачила калюжу, так і присіла біля неї. Бо гляньте, яка та калюжа була: голуба, така, як небо, і в ній хмари плавають і сонце перекинулося аж у саму глибину! А біля калюжі росла квітка — Петрів батіг, і на тій квітці висіла крапля, така завбільшки, як буває сльозина в Марини, коли вона ще тільки збирається плакати і коли сльози у неї ще не сиплються градом, а виступають по Одній.
І калюжа, і квітка, ї крапля дуже сподобалися Марині. Вона забула, що не можна ходити, у мокре, ступила крок До синьої квітки, посковзнулася і сіла прямо в голубенькому платтячку і білих штанцях у блакитну калюжу.
Марина заплакала, а баба, як побачила, й каже:
— Я ж тобі казала, не ходи, де мокре. Вставай лишень — А потім каже: — Матінко моя! І плаття мокре, і штани мокрі, і очі мокрі. Мабуть, ти на мокрому місці зросла.
І пішли в хату. А як переодягліїся, то знову пішли, тільки не гуляти, а по воду.
Марина дуже любила ходити з бабою по воду. Вона була мала, і їй все доводилося гуляти або в дворі, або біля двору. Через це вона й світу бачила мало. А колодязь був ген ген аж там, де в дишло упрягають осла Явтуха. Це раз. А по друге, щоб дійти до колодязя, треба проминути аж три двори. Двір, де жив Сашко; двір, де біля воріт сидить завждиКаштан, величезний пес, такий, що Марина ледве його піднімала, як бавилися; і, нарешті, двір, де на хаті стояла жердина, а з жердини спускалась антена прямо у вікно до Єлі, яка все крутила й крутила радіо.
Як ішли по воду, Марина Інколи брала в свою руку бабип палець, а інколи й без пальця обходилося, бо за бабину спідницю краще держатися. Можна і постояти трохи проти Каштана і послухати не поспішаючи, як Єля ловить хвилі в ефірі. Так і йдуть: попереду баба, за пею віялом її спідниця у дванадцять пілон, а за спідницею вже тягнеться сама Марина, та й то так, що ноги її йдуть в один бік, а очі дивляться в інпшп.
— Та йди вже, йди, не тягпися— каже баба Марині — спідницю мені обірвеш.
А біля колодязя завжди можна побачити щось дуже цікаве або зустрітись з кимсь. Наприклад, з Катрею. Катря й Марина однолітки. Тільки очі у Катрі не голубі, а чорні, як терен, а в косі не голубий бант, як у Марини, а червоний. Катря теж ходить з бабою і теж уміє держатися за спідницю. А з хлопців можна зустріти Івана. Іван хоч і ходить по воду з бабою, але у нього є кінь, хворостинка така. Кінь увесь час басує, і через це ноги в Івана в болоті по самі кісточки, бо біля колодязя завжди калюжі і росяно.
Ну, і Явтух біля колодязя. А воду тягає він так. Підпряжуть йото до дишла. Ходить він у дишлі, крутить барабан. На барабан накручується кодола, а до кінця кодоли прив’язаний цебер, ціла бочка! Явтух дуже ледачий. Якби сам тяг воду, то й до вечора одного цебра не витяг би. Ще й дуже упертий. Як кажуть йому «но!», він спиняється, а як кричать «тпру!» — і трохи не зважає, а йде собі далі. А щоб він був прудкий, для цього є хлопці — Микола, Пилип або хтось інший. Микола зразу бере кусок хліба і біжить перед Явтухом. Явтух дуже ласий до хліба і женеться за Миколою. А барабан крутиться, крутиться від цього, і незабаром цебер так і вилетить нагору. Тоді Микола Явтухо ві — кусок хліба у рот. А Явтух рот роззявить, верхню губу відкопилить і ворушить нею. І все, що дають йому, він бере, не дуже пишається.
Марина теж принесла йому хліба, то він мало не накрив її руки верхньою губою, витягає її вперед, та так і ворушить, так і ворушить. Марина тоді швиденько руку назад.
Читать дальше