Іван Сенченко - Діамантовий берег

— Бідолашний Марко…

А біля Марка край жита вже купа людей. Прийшов і дід Гусак — йопО за наглядача призначено біля Марка, поки приїде начальство і скаже людям, що далі робити. Я стою, притулившися до Марини, мені страшно, і Марина, витираючи однією рукою сльози, другою водить по моїй голові, тулить ту голову до себе.

— Бережи свою матір, допомагай їй — каже вона — бо бач, ідо бував на світі з хлопцями, у яких немає пі батька, ні матері.

Я слухаю Марину й бачу Марка Золотого іншим, піж зараз. Ось віп серед нас з шкуринкою від того хліба, який печуть g економії. Ця шкуринка така завбільшки, як полумисок, тверда і блискуча. Дівчата у панській пекарні перед тим, як садовити хліб на черінь, припліскують кожну хлібину мокрими долонями, і чим краще прпплещуть, чим жаркіше натоплять у печі, тем блискучішою і твердішою вийде шкурника, В якономії в обід хлопці їлн капдьор з ваганів — довгих коритець, а Марко Золотий окремо, з цієї шкуринки, як з полумиска, і вона була така тверда, що не розкисала. Шкуринка попадала пайметкішому, а Марко Золотий міг стояти на коні, коли він біг навскач, драв горобців у колодязі між цямрпЙамп і стрибав на ходу з коня через борону, перекинуту зубками вгору. Скидан Кирило теж хотів був перестрибнути, та впав на зубок. А цього разу й Маркові не пощастило: відбив печінки.

Минули довгі літа. Давно поховали Марка, десь нема вже, мабуть, серед живих і Марини. І тим більше хвилює мене щоразу піспя, яку я чув у своє раннє дитинство: «Ой у полі жито копитами збито…»

Коли мова зайшла про сестер, то я вам кажу, що сестри всякі бувають. Ось, наприклад, Марина.

Марина була справжня господиня в кімнаті.

— Чуєте — бабо — казала вона вранці — як буде ваша згода, то я спочатку підмету в кімнаті, потім візьмуся порох витирати, потім буду слухати радіо. Вчора таку казку розказували…

А Микола був не такий гарний хлопець, як Марина. По перше, сам ніколи не вмиється, обовязково жде, поки баба скаже: «Миколо, здається мені, що ти ще не вмивався сьогодні?» А Микола, хоч і не вмивався, а частенько збрехне: «Ні, їй право, вмивався». По друге, Микола дуже любив гуляти, або, як він казав, бігати; цілий день так і пробігав би. Тільки що ж тоді буде з уроками? По третє, Микола негарний хлопець ще й тому, що він сьогодні приніс із школи двійку. Розумієте, загадали вчора задачу. Микола пробігав, задачі не встиг зробити, і Зіна Павлівна вліпила йому в щоденник двійку. І ніхто про це не знав, бо Микола нікому й не казав нічого. Знала тільки Марина. А знати вона навчилася у мами. Увечері, прийшовши з роботи, мама зразу до себе Миколу: «Ну, розказуй, як у тебе діла? Де твій щоденник?»

Тільки Марині Микола ніколи не показував свого щоденника. А коли б вона сказала: «Ну, як у тебе діла? Де твій щоденник?» — то він би навіть і не глянув на неї. Тому Марина ніколи й не питала у пього, а лишком підбиралася до Миколиного портфеля, витягала щоденник і пильно розглядала його.

А пильно розглядала тому, що була малописьменна і знала не всі букви і не всі цифри. От запам’ятає, що у Миколи в щоденнику стоїть цифра з трьох паличок, і питає у баби:

— Бабо, бабо, чуєте, бабо, а оце яка цифра? — і намалює четвірку, тільки навиворіт.

Баба як гляне на Маринин малюнок, так і відповість зразу, яка то цифра.

Тепер скажу так. Микола хоч і полюбляв бігати, а був добрий учень, і тому, розглядаючи його щоденник, Марина дуже швидко вивчила такі цифри, як п’ятірки, четвірки, знову п’ятірки і знову четвірки. Що ж до інших цифр, які стоять нижче за п’ятірки та четвірки, то вона не мала ніякого уявлення.

А тепер після всього цього уявіть собі таке. Підходить Марипа до баби й питає:

— Бабо, бабо, чуєте, а що це за цифра: бублик на ніжці з копитцем?

Глянула баба на малюнок і відказала:

— Це двійка, онучко моя. Візьми хусточку і витри, будь ласка, носа. А то що ж це воно таке?

Марина витягла з кишені хустку, витерла носа, тяжко зітхнула й подумала: «Значить, Микола в щоденнику приніс двійку додому! Що ні тепер буде, і як його тепер жити Миколі на білому світі?»

От бачите, у Марини було добре серце, І вона журилася за свого бідолашного брата. А бідолашний брат, отой Микола, мав недобре серце, та до того ще й хитре:

— Чуєш — сказав він Марині — он глянь у вікно, півень на тину сидить.

— Де? — спитала Марина і підбігла до вікна. А Микола в цей час вихопив з портфеля щоденник і — раз! — засунув його під кушетку.

Тільки ж він, Микола, був малодосвідчений брат, бо ніяк затямити не міг, що. сестра, куди б не дивилися її очі, завжди бачить, що роблять його руки. Тому, дивлячися — на півня, що кукурікав на паркані, вона сказала: