Іван Сенченко - Діамантовий берег

— На, їж — і поки він їв, вона гладила його біля вуха.

Як вона його гладила, до колодязя приїхав грузовик, з на ньому молоді майстри з інструментами, з залізними трубами і різним приладдям. Один хлопець став біля Явтуха, посмикав Його за вуха, поляпав по холці й сказав:

— Ну, брат Явтуше, подавай у відставку. Поставимо отут движок, воду будемо качати движком, а тобі доведеться змінити професію.

Явтух нічого не відповів, бо не вмів говорити, тільки повернув голову і витяг нишком у майстра з кишені пакунок з сніданком, бо так його хлопці привчили.

— Майстри засміялися і стали біля колодязя працювати; брязкали залізом, підтягали якісь машини, складали довгі предовгі труби, дзенькали молотками, копали лопатами. І різні в них були імена: Василь, Микита, Кирюшка.

Василь спитав, як уже добре роздививсь на Маринуї

— Л молотком, Марино, ти стукати вмієш?

— А хіба я маленька — відповіла Марина, одначе молоток у нього взяла і почала стукати по залізу. Як воно чарівно, голосно й лунко дзвеніло!

Тоді Микита озвався:

— Годі вЯіє, Марино, дай молоток ще мені, бач, отут клинчик

треба підбити.

Марина подала йому молоток, потім гарненько поскладала рядочком їхні піджаки. Хоч і дорослі ці хлопці, а, як Микола, порозкидали все, де хто схотів; і все Явтуха проганяла, щоб знову не поліз у кишеню.

А Кирюшка довго довго мовчав, а потім і озвався;

А от цукерок Марина не любить. Правда ж?

— Еге, які — відповіла Марина — Чого там не люблю. Люблю.

— Кирюшка був спортсмен. Він зовсім не курив, любив їсти цукерки. Він дав Марині повну жменю цукерок «Мшпко ласуп» і сказав:

— Рости швиденько, Марино, а то й комунізм побудуємо без тебе. Піп ти тоді будеш робити? — І назвав Марину кирпатою: — Що ти тоді будеш робити, кирпата?

— Я не кирпата — відповіла Марина — Батько каже, що в мене ніс, як у нього, а очі, як у мами.

Марина розповіла Кирюші про свою маму, про батька. Маринина мама працювала дома, в колгоспі, а батько вже був на Дніпрі, у Каховці, на землесоснім снаряді. І прислав Марині та Миколі цілий кілограм цукерок «Золотий ключик». Потім мафии а похвалилася:

— А в мене й баба є дома.

Кирюша витер рукуспочатку об штани, потім об сорочку, бо була вона в іржі, а тоді погладив Марину по голові і сказав:

— Ти, мій дзвіночок льоноЧок, іди вже додому, а то баба шукатиме.

Баба й справді визирнула з хвіртки і гукнула Марину:

— Додому вже йди.

Від колодязя Марина поверталася додому довго довго, дуже не хотілося. Ішла вона так: спочатку перейде з цього боку вулиці на той, а потім знову з того — на цей. Л як пройде трохи, то ще постоїть і озирнеться. А там, над колодязем — сонце! Молотки виспівують — залізо дзвенить, майстри весело розмовляють, погукують: двпжок ставлять. А Явтуха поішпоть у відставку. Гарний, красивий світ, не такий, як дома.

Вийшла баба на вулицю, _подивилася, як Марині дуже не хочеться йти додому, зітхнула й подумала:

«Значить, час уже віддавати Марину в садочок».

— А ти не журися — сказала Марина бабі.— КиртошКа говорить: «Рости, Марино, швиденько, а то й комунізм побудуємо без тебе!» То мені треба швиденько рости. В садочку я, мабуть, швидше виросту.

І віддали Марину в дитячий садок. Почала Марина щоранку бігати в дитячий садок, а баба, як наварить обідати, то йде на птахоферму: Марининій мамі допомагати курчат доглядати. Маринина мама тоненько гукає: «Ціп, ціп, ціпоньки».

А баба — товстіше: «Ціп, ціп, ціпоньки». А Маринка як приходить до них у гості, то зовсім товсто, бо пустує: «Ціп, ціп, ціпоньки». І тільки самі курчата дуже, дуже тоненько пищать: пі пі пі!

От одного разу прибігла Марина ввечері додому з садочка, а дома у них вже живе Єлизавета Хомівна. Побачила вона Марину, встала і каже:

— Що ж, Марино, давай познайомимося.

Спочатку трохи порозмовляли, потім Єлизавета Хомівна посадила Марину собі на руки, потім пригорнула, потім і поцілувала. А на другий день і Марина вже цілувала Єлизавету Хо мівну. Від Єлизавети Хомівни гарно пахло, волосся, заплетене в коси, красиво золотилося. Сама вона була висока, статурна, всі навколо казали «вродлива жінка», любили її, а вона найбільше любила Марину. Як є вільний час, Марину за руку і кличе:

— Гайда, Марино, гуляти!

Вони рвали квіти, плели вінки, співали, розмовляли про все на ’ївіті. Марина тулилася їй до ноги і зітхала.

— Чого ти, Марино?

— Люблю дуже вас. Як поїдете далі вже до Дніпра, а я дома зостануся.

І це була правда. Єлизавета Хомівна не довго жила на одному місці, а все мандрувала і мандрувала з своїми товаришами. Єлизавета Хомівпа виміряла з ними землю — горби і долини, щоб знати, які з них затопить Каховське море, коли розіллється, а які зостануться, утворивши довгий ряд прибережних заток і горбів.