Іван Сенченко - Діамантовий берег

— Заснула вже паша Марина — каже баба.

Раз Марині приснився сон: на самому березі Каховського моря сидить Єлизавета Хомівна і каже Марині: «Сядь біля мене, бач, як тут гарно». Марина сіла біля Єлизавети Хомівни, притулилась до пеї і задивилася на білий світ. Світ був великий, на морі ходили пароплави, в небі мріли морські орли, вздовж берега гуркотіли машини, землерийні снаряди, екскаватори прості й крокуючі. На землерийній машині сидів батько, а земля стугоніла і стугоніла, так багато було машин і людей.

Марина прокинулася з тривогою в серці. В своїх руках вона чула теплоту Єлизавети Хомівни. А всього, що в хаті, Марипа не бачила; навіть не бачила баби, бо все ще дивилась на море, на світ і прислухалась до двигтіння землі під машинами.

У дитячому садку Марина сказала Ользі Яківні: «Добрий ранок» — і з Катрсю погралася у піску, Іванові гудзик застебнула, а потім, як Ольга Яківна зайшла на хвилипку в кімнати, Марина схопилася, пишком проскочила між огорожею і стіною на вулицю і пішла у світи.

І не пішла, а, як і Єлизавета Хомівна, поїхала, на грузовику. Поскладала на нього нівеліри,*всі інструменти, книги, чемодани, намети і рушила. І вона, Марипа, була не Марипа, а Єлизавета Хомівна. Вона сіла в машину і сказала Марині:

— Прощай.

Єлизавета Хомівна була смутна, Марина плакала.

Шофер сказав:

«Лиаавето Хомівно, пора».

Машина рушила…

Ранкове сонце голубило Марину; курява на дорозі не перегрілася ще, як удень, і лоскотала Марину холодним дотиком між пальцями ніг.

По дорозі, як і вчора, і позавчора, мчали і мчали авто — і легкові, й вантажні. На всіх машинах було повно людей, пакунків і ящиків.

Сажко гули тягачі трактори; як будипки, сунули крани, транспортери, бульдозери. І не було всьому цьому кінця, і не було краю. і

Один шофер на чужій вулиці Марині сказав:

— Не йди по дорозі, попід хатами йди. Бач, тут яка курява. І машина може наскочити.

Марина звернула з дороги і пішла попід дворами:-Біля двору, поклавши голову на апи, лежав величезний білий пес. Марина постояла трохи, потім обминула його і пішла далі, в далеку дорогу, до самої Каховки, до самого Каховського моря, навіть до трьох морів, бо, крім нього, вправо від Марини як дивитися з Високої могили, лежало Чорне море, а вліво — Азовське…

Вулиця, якою йшла Марина, була дуже дуже довга. Такої вулиці, може, й до вечора вздовж не пройдеш. Тому на одному розі Марина трохи постояла, щось там собі подумала, щось зважила і тоді з головної вулиці звернула у невеличку.

Була ця вулиця вся зелена. Скрізь понад дворами росли акації, в Палісадничках — квіти. Сама вулиця вся заросла споришем. На спориші паслися поросята, бігав, вибрикуючи, чийсь маленький бичок і сиділо, задивившися на Марину, маленьке цуценя, рябе, волохате і кругле, як клубочок. Бігати воно Ще як слід не вміло, а гратись уміло, бо, як побачило Марину, так одразу підбігло до неї і почало хапати її за плаття і руку лизати.

— Ти ж дурний пес — сказала Марина — Хіба ж ти не бачиш, що я зовсім чужа дівчина. А ще рябенький такий…

Марина погладила його, ускубнула трохи за вухо, потягла за хвіст, і вони подружили.

Побавившися трохи з цуценям, Марина сказала йому:

— Ну, я вже піду. Прощай.

Взявши пса на руки, Марина притулила його до свого серця й сказала:

— Біжи вже додому.

Марина рушила вперед, бо вже видно було кінець цієї зеленої вулиці, а там далі розстилався великий світ, що біг і біг аж до моря.

Та волохатий рябий пес не схотів бігти додому. Побачивши, що Марина пішла, він кинувся їй навздогін. Біг він не прямо, а трохи навскоси, так, що, наздогнавши Марину, він ткнувся їй у ногу не носом, а боком. Ткнувся і трохи заскавучав. Це, мабуть, він їй сказав:

— Чуєш, Марино? Я тебе проведу трохи.

— Проведи — відповіла Марина.

І вони пішли вдвох.

Ряди хат кінчилися. Марина вийшла на горбок, глянула — і серце її затрепетало.

Увесь світ, починаючи від Маринипих ніг і аж до того місця, де земля сходиться з небом, був зелений; віп гойдався, хвилювався; но ньому бігли без кінця і краю важкі вороні хвилі; зад хвилями висіли в небі золоті пташки — жайворонки: десь підпадьомкав перепел; в самій глибині неба рокотав літак і виблискував проти сонця срібними боками. Скільки на світі tie жила Марина, а такого глибокого, чарівного, синього неба не бачила.

Чи не вмила його ранкова роса, що воно було таке свіже й ясне?

І так було далеко до того місця, де сходиться небо з землею, так було далеко до білої хмарки над морем, що в Марини від солодкої туги стислося серце.