Іван Сенченко - Діамантовий берег

— Дійду до самого краю землі — сказала Марина — а як дійду до самого краю землі, то там уже буде і море, і біля нього Єлизавета Хомівпа. Тоді візьмемо праворуч і підемо глянути на Чорне море; а як на нього надивимося — подамось до Азовського.

Марина йшла по стежці між пшеницями.

Край пшениці росли три кущики волошок. МоЖё, їх теж вночі вмивала роса, може, перепел їм розплющував очі, а куріпка розгладжувала всі складочки на пелюстках — такі гарні були ті волошки.

Марина присіла біля них, вибрала найкращу квітку і торкнулася носом до її личка. Личко було свіже. На ньому качалася росинка; і ця росинка зависла на лобі в Марини. Приголубивши квітну, вона пішла далі, а пес котився за нею.

Як між рядами пшениці заворушилася ящірка, рябий пес нашорошив вуха і поткнувся туди, задивився на невиданого звіра, злякався і притулився Марині до ніг.

Марина хотіла йому сказати, щоб не боявся, але в цей момент вона почула, як Микола закричав радо і якось незвичайно:

— Так вона ж — ондечки! З цуценям!

Марина обернулася і побачила спочатку Миколу, а потім і Пилипа.

Бігли вони захекані, пітні.

І як підбігли, то Микола зразу схопив її за руку і крикнув:

— Ти ж це. куди подалася?

Він був стривожений, і сердитий, і радий.

Марина дуже здивувалася, одначе розповіла, куди й чого вона йде.

Микола сказав:

— От якби відлупцювати тебе, то знала б. Ач яка! Аж до моря. То тільки Шевченко, як малий був, ходив тукати залізних стовпів, на які небо спирається. Наробила переполоху і в садочку, і дома.

Пилип спитав:

— А пса як звати?

— Пес та й усе — сказала Марипа — Він теж аж до моря.

Хлопці присіли біля рябого пса; піднебіння і язик у нього були рожеві, зуби гострі, ЦПСОК ХОЛОДНИЙ.

— Добрячий собака — оглянувши рябого, сказав Пилип. Озирнувся і скрикнув — Миколо, глянь, скільки смовді!

Це була рослина з товстим, налитим соком солодким лопуцьком. Хлопці накинулися на лопуцьки. Як поїли, Микола сказав:

— Бач, як загаялися, а там усі шукають. Треба додому,

— Я піду до Єлизавети Хомівпи — сказала Марина.

— Ти дурпа — відповів Микола — Ти знаєш, скільки це кілометрів? Не з такими погами, як у тебе, ходити до моря. Он Шевченко й то не дійшов…

Він взяв Марину за руку.

— Пішли.

— Я не піду — відповіла Марина. І сіла на стежці.— Як сяду, то сидітиму та й сидітиму.

Марипу кликали далина, море і берег, що двигтів під вагою машин і людей. Але й Микола був рідний. Як вона зраділа, побачивши його! Такий шалапутний! Ніс зовсім обліз, на погах вже курчата, плечі й спина від сонця аж чорні, труси всі визеленив, мабуть, борюкався з Пилипом. І Пилип був рідний. Не раз, як бавилися, Марипа каталася у нього на спиці. Він — кінь, вона — їздець.

Микола почав тягти Марину’за одну руку, Пилип — за другу. А вони були сильні: так і підкинули Марипу.

Вони підкинули, а Марина знову сіла.

— Ходім, бо битиму — сказав Микола.

— Бий — відповіла зтугою Марина. 1 заплющила очі.

Сльози позависали у неї на віях.

Микола облизав губи і сказав тепер тихіше:

— Ну, ходім…

Марина почала плакати.

Миколі зразу стало шкода Марини. Він її дуже любив і сказав:

— Ну, не плач. Я ось пригнуся, а ти на плечі сідай.

Отак і пішли: попереду Микола, на Миколі — Марина, за ними Пилип, а вже за Пилипом — пес Волохатий.

Марина то журилася, то сміялася або не знати чого ставала вередлива й капризна. Як Микола біг, вона кричала: «Стій, стій, не біжи!» Як Микола казав: «На, візьми — це гарний лопуцьок» — вона відверталася, а як Микола мовчав і еонів, казала: «Мабуть, двійку додому приніс, безсовісний, бач, сопеш! Як скажу мамі!»

Баба Марину дома покарала, а Микола — сказав, як вона вже відстояла у кутку:

— Як скучила дуже, то напиши листа Єлизаветі Хомівпі.

Марина сіла до стола, взяла олівець, папір і поринула в роботу.

— Вже? — спитав Микола, як Марина поклала олівець.

— Еге, вже.

Вони заклеїли лист у конверт і вийшли на дорогу. Біля дороги стояла машина, і шофер лагодив колесо. Інженер у пальті з легкого брезенту сидів у холодку і вписував щось у товстий зошит в оправі з клейонки.

— Дядю — сказав Микола — чуєте?

Інженер підвів голову.

Микола ще сказав:

— Чи ви не до Каховського моря їдете?

— Буду і в тих місцях — відповів інженер, подивився пильно на Миколу і на Марину — г А що таке?

Тоді Микола сказав:

— Як побачите там Єлизавету Хомівну, передайте їй від Марини листа. Вопи приятельки. Марина все плаче за нею і навіть до моря тікала…