Іван Сенченко - Діамантовий берег

А дідусь того дня полов картоплю, то уявляєте, які були в нього руки. Всі геть визеленені, ну й землі поналипало та в дихальця понабивалося. А як став їх мити пашим з Ніною милом, так все, ну просто не залишилося ні однієї чбрної плямочки, ні однієї зеленої рисочки. Тоді дідусь не знати як став хвалити наше мило і спитав по всьому:

— А скажи, Олежко, який це вже буде номер у твоїй колекції?

Я відповідаю:

— Двадцять восьмий.

А він додає:

— Дуже гарний.

Дідусь, Терентій Савич, як малим був, то не збирав колекцій. Де т*ам! І читати не вмів. Тоді в селі пан був, і всі діти ходили в економію на пана робити по десять копійок за день. Хлопцеві вісім літ, а він уже на роботі, а як стомиться, так батогом бють. Дідуся як ударив прикажчик, то й сорочка і шкіра на спині тріснули. А вставали коли? Як і дорослі — до схід сонця, а кидали роботу, коли вже смеркало. Дідусь як згадають про це, то кажуть:

— Спина й тепер терпне. Будь, Олежко, справжнім піонером, щоб комсомолець з тебе вийшов завзятий. Хоч і малий, а вивчай ваші земні багатства, бо не на пана працюєш, а для колгоспу, для себе самого, не давай спокою собі. Де є глина, там можна цегельний завод будувати, а де пісок — скляний. Скоро вже не буде маленьких хат під соломою, а все цегляні будинки, з великими вікнами, з світлими кімнатами, то скільки цегли та скла буде потрібно! Отут і твої колекції пригодяться. Приїдуть інженери з Києва, скажуть: «Перш ніж будувати цегельний завод, треба подивитися, які у вас глини». А ти тоді;- «Будь ласка, у нас ось ціла колекція; вибирайте, які потрібні і кращі». То це і значить, що твоя робота дуже потрібна і корисна. А на тата не сердься. Він гарячий, а добрий.

І справді. Незабаром і тато визнав мою знахідку.

Трапилось це так. Одного разу приходить він з роботи веселий такий, аж сяє, і, чую — маму гукає:

— А йди сюди! Я щось покажу,

Підійшла мама, і ми за нею, а він подав їй кухоль води і каже}

— Зливай, зараз щось цікаве побачиш.

Мама взяла кухоль, а він показує мило й питає!

— Це що таке? Глина — так?

— Глипа — каже мама.

— А тепер дивися далі, що буде. Лий!

Мама линула, і він став натирати руки милом, і як глина взялася у піну, сказав:

— Бачиш? Це — мильна глина. Це — чудо! Такого я ще зроду не бачив!

— А де ж ти її взяв? — питає мама, 1 ми з Ніною бачимо, що вона про себе сміється, бо знає ж, що це наша з Ніною глипа.

— О — каже — де я взяв! Мені Петро Хомич дав, а йому Володька.

Тоді мама не стерпіла і — вже вголос засміялася. І дідусь підійшов і теж став сміятися.

— Та чого ви смієтеся?

А дідусь і каже:

— Та це ж двадцять восьмий експонат нашого Олежки. Ось Ходімо, подивися нам.

І повів тата Юсарай, а там паша з Володькою майстерня: глина, портсигар і на поличці дванадцять свіжих брусків.

Дивиться на все це тато й мовчить. А тоді й каже:

— Ніколи не міг би подумати. От так історія!

хІ більше нічого не сказав. А в неділю поїхав у місто. І що ж він привіз нам із Ніною? Великий превеликий м’яч, ще більший, ніж футбольний, а Ніні ще окремо Ваньку Встаньку, а мені ніж складний, гострий, як бритва.

Я пошив для ножа шкіряний футляр, як І для самописної ручки, з гарненьким ремінцем, і як іду на екскурсію, то кладу в одну кишеню оту самописну ручку, а в другу — ніж. А Ніна бере з собою Ваньку Встаньку. Так сили у неї вистачає ходити тільки на половину дороги, а далі мені доводиться везти на собі і Нінку, і Ваньку Встаньку.

А тепер Однаково дідусь, як повертається з поля, миє руки моєю глиною номер двадцять вісім, а тато — тільки додому — так і гука:

— А, Олежка! Здоров, сину! Що новенького приніс із екскурсії?

Вікно було розчинене, і ми все чули від слова до слова. Устим Григорович сидів аа столом, а Ольга Терентіївна стояла і все йому доводила дуже спокійно. А він, як вислухав, затарабапив пальцями по столу і каже:

— Я все розумію, і все зробимо, тільки почекай трохи. Впораємося з полоттям і з сіном, тоді й за це діло візьмемося.

— Я згодна — відповіла Ольга Терентіївна — підождала б, так хіба погода буде чекати? Ви дивіться — який барометр! Зливи і грози! Де ви іншого разу візьмете стільки злив, як треба?

Устим Григорович тоді й відповідає:

— Коли ти вже так наполягаєш, то візьми собі Терентія Савича та хлопців. Це теж сила — Піонери у пас — як орли! ТерентІй Савич і ти — дорослі, а хлопці на поміч вам…

Як віп це сказав, то ми з Володькою мало не попадали з паркану, так зраділи, і за мить вже сиділи на лавці, що біля хвіртки в контору.