Іван Сенченко - Діамантовий берег

— Ви про лопуцьки, а в мене своя справа. Ви от зважте — мені вже скільки років, а я ще ніколи не будував електростанції і навіть не знаю, як це робити. У класі у нас цього не проходять, Я вже заглядав у братову фізику, він у шостому вчиться, так от вірте, хоч ні — нічого не доберу, просто досада бере.

— Виростеш — все зрозумієш — сказав я примирливо — До шостого класу скільки там залишилося — чотири роки і все.

— Мене це не влаштовує — відказав Володька — Добре мені діло, чотири роки! Та за цей час всі електростанції побудують, а я, значить, залишуся ні в сих ні в тих. То вже, будь ласка, дуже вас прошу: коли візьметеся будувати, не забудьте про мене. Я хлопець меткий, от правду вам кажу — куди послати, що зробити — враз; одна нога тут, друга там.

Я вам просто скажу, що цей Володька мені одразу сподобався, і я відповів йому:

— Добре, хлопче, я тебе візьму на роботу, тільки наперед скажу — роботи буде до біса, доведеться і добігати, і попрацювати.

Очі у Володьки засвітилися, і він вигукнув:

— Побігати? Та це ж для мене найперше діло. За один день я можу оббігати весь ліс, весь берег, ще й батька одвідати, він на птахофермі працює, а ця птахоферма аж за два кілометри. Кажіть скоріше, куди бігти — я враз!

— Ось що — сказав я йому — почекай трохи. Перш ніж бігти, треба ж знати куди і по що. То послухай мене хвилин зо дві.

— Гаразд, я слухаю — відповів Володька.

З лавки він вже схопився і тепер стояв біля мене, ладний щохвилини зірватися і помчати скільки сили; в блакитних очах його світило завзяття, а в білому волоссі заплуталася маленька гілочка, що, певне, впала із вишні, під якою ми з ним сиділи.

— Отже ж слухай, Володько, оце що ми беремося електростанцію ставити, то тц сам знаєш, діло дуже гарне. Але клопоту біля неї багатенько. Поглянь: ось план вашого села Шляхового, а оце купа різних відомостей. Так за планом значиться, що на вулиці Ворошилова стоїть сорок шість хат, за списком номер один тільки сорок п’ять, а за списком номер два та номер три по п’ятдесят одній хаті. А що ж це значить, Володько? Це значить, що мені треба залишити свої обчислення і йти перевіряти, скільки там хат по вулиці Ворошилова. Ось як стоїть справа. А тепер скажи мені, Володько, чи зміг би ти промчатися по вулиці Ворошилова і точно полічити всі хати? Як туди будеш бігти, лічи тільки по праву руку, а як назад, то по ліву! Га? Чуєш, Володько?

— Полічити, скільки хат по, вулиці Ворошилова? — вигукнув Володька — Та й тільки? Та я враз…

І перше ніж я встиг отямитися, Володьки вже не було біля мене.

Чув я тільки, як по садовій стежці гупотіли його босі ноги. Потім долетіли до мене його завзяті, захоплені вигуки;

— Хлопці, сюди! — І вслід за цим почувся свист… Ото був свист, я вам скажу. Так не міг би свиснути ні один хлопець в тому селі. Так свистів тільки Соловей розбійник. Від того посвисту мені аж у вухах залящало, а горобець, який сидів на найближчій гілочці, метнувся світ за очі. Од його поруху зірвалася з гілкп вишня і впала мені на папери, луснула, і з неї бризнув червоний сік, утворивши на списаному аркуші кілька смужок, дуже схожих на знаки оклику.

Вслід за Володьчиним посвистом навколо мене все заворушилося, зашелестіло. Шаруділи кущі, тріщали гілочки, дудніла земля від невидимих босих ніг. Десь у зеленій глибині саду задзвеніли дитячі голоси. Пізніше я довідався, що там були: Микола і Юрко, оті самі, що Володька їх клав одним пальцем, на обидві лопатки; Галя, Володьчина сестра, дуже гарпеяька, дівчинка, у якої рожевенька крапочка ластовиння сиділа просто на кінчику носа. Були ще Олежка і Сидір, два брати Івани: один Іван Великий, другий Іван Малий, дві Наталки: одна та, що в другому класі, а друга та, що в третьому. Обидві дуже гарні дівчатка, але з маленькою бідою, бо одна могла писати тільки правою рукою, а друга тільки лівою. 1 її, цю Наталку, що ото могла ппсати тільки правою, звали Наталкою Пимоновою, бо батько в неї був Пи мін, слюсар з МТС, а Наталку, що вміла писати тільки лівою, звали Наталкою Лівшею. Ну, і ще було двоє хлопців таких схожих між собою, що я все ніяк не міг розібрати, хто з них Василь Бублик, а хто Василь Кублик.

— Удача, удача! — чулися Володьчині вигуки — Дядя інженер мені просто сказав: роботи буде скільки завгодно, а вже що біганини, то просто не обберешся: треба промчати по Ворошилов ській вулиці і полічити усі хати: як туди бігти, то ті, які будуть з правої руки, а назад ті, що з лівої…

Далі я вже не чув, що говорив Володька, бо всі діти зникли із саду.