Іван Сенченко - Діамантовий берег

— Піди до карти. Знайди спочатку ріку Амур, а потім Уссурі.

Ех, коли б Левко знав, де то вони протікають! А проте карта таке велика і стільки там намальовано всякої всячини, що й голова обертом піде. Він нахиляє голову і тихо одказує:

— Я не знаю.

Женька давно вже підняв руку і аж тіпається, так його пориває допомогти товаришеві.

Учителька підводить на нього очі:

— Ну, піди покажи.

Женька вже біля карти і сердиться:

— Як ти не запам’ятаєш нічого! Ось глянь. Оце тече ріка Амур, а це осьдечки знизу — Уссурі. Бачиш? Кажи, бачиш?

— Бачу.

— Так це ж тут І тигри. Тут їм воля! А оце, бачиш, кружечок? Це Сучан. Куди не копни, все вугілля та вугілля, а біля самого Сучана дуб, а біля цього дуба тигрова яма. То, думаєш, чого так зветься? Один шахтар ішов, то тигр прямо на нього, а він як замахнеться з усієї сили, та його кайлом, то голова так і розсіклася надвоє. Так і назвали, ото що дуб — то тигровий дуб, а що яма біля нього — то тигрова яма, бо він у тій ямі й сконав. Правда ж, Ірино Сергіївно, той шахтар був сильніший, ніж силач Яків Куценко?

— Еге — оживився Левко — а якби те кайло Куценкові, то ого! Він би як рубонув… Бо знаєте, скільки він вижимає?

— Ірино Сергіївно, а хто сильніший — лев чи тигр?

Цей день для Женьки проминув щасливо. На кожному уроці він підіймав руку і палав бажанням допомогти товаришам у тяжку для них хвилину. Але тріумфом його була задача на поїзди. Коли Вітька запнувся і Ірина Сергіїна викликала Женьку до дошки, то він не розповів, а випалив одним духом. Якби ви бачили, як сяяли його очі, як рум’янилися у нього щоки! Ірина Сергіївна не виправила йому жодного слова, не зробила жодного нетерплячого руху, А як Женька закінчив, вона взяла його щоденник і проти графи «арифметика» поставила велику й виразну цифру 5.

І, йдучи додому, Женька сказав Левкові:

— Знаєш що? Давай учитися, тільки щоб і ти теж. Будемо учитися, учитися, учитися, щоб на п’ять. Викличе тебе Ірина Сергіївна, а ти — на п’ять. Принесеш додому щоденник, а там — п’ять, п’ять, п’ять… От здивуються наші матері, очам своїм не повірять. Чуєш, прийде твоя мама до моєї та й:

«Що оце воно з моїм Левком сталося? Наче знову на світ народився. Приносить додому самі п’ятірки!»

«А мій теж — відкаже моя мати — Тільки боюся, щоб вони самі собі не повписували тих п’ятірок. Від таких хлопців, як наші, можна всього сподіватися».

А твоя: «Та ні, ходила я до Ірини Сергіївни, так Ірина Сергіївна каже, що пятірки справжні».

Змалювавши таку картину, Женька вигукнув:

— Чуєш, Левку? Голови у них порозсідаються від думок.

Левко як вислухав, так враз погодився:

— То давай. Сьогодні й давай. Як прийдемо із школи, та як Замкнемося у тебе, та як сядемо, як сядемо, так сидітимемо й сидітимемо…

Левко примчався до Женьки сидіти й сидіти біля уроків саме в той час, як сонце піднялося в самий центр блакитного неба і вже звідти простигло свої лагідні руки, зоткані з золотих променів, вниз і поклало одну з них на голову Левкові, а другу на голову Женьці.

— Ач, пече які — сказав Левко.

— Еге ж — погодився Женька. І в цю саму мить з його уст несамохіть вихопилися такі, може й недоречні, слова:

— Давай, Левку, спочатку покупаємося.

— А уроки? — відповів нетвердим голосом Левко.

— А потім і уроки.

Левко похитнувся у своїй твердості.

Гей, гей, хлопці, схаменіться, поки не пізно, спочатку вивчіть уроки, а потім уже й на річку! Вони й схаменулися. Правда, схаменувся тільки сам Женька. Спинившися вже біля самісінької хвіртки, що вела у вільний світ І на всі чотири сторони світу, він сказав, підозріло оглядаючи приятеля:

— А чого це ти, Левку, так швидко погодився? Тільки я: «Може, спочатку покупаємось?», так ти вже й згоден: «Давай!»

Це була напівправда, але Левкові не хотілося чути від Женьки навіть йапівправди, і він скрикнув ображено:

— Хіба я так сказав, Я не так сказав. Я сказав: «А коли ж будем учити уроки?» Так що мжеїн, Женько…

— Ти сам можеш — відказав Женька сердито — Ач який, ще й виправдується, та лукавий, хитрий який. Тільки дав очеретинку з медом, то зразу і «І мені дай попробувати!» У, скупердяга!

Ти сам скупердяга! Ненажера! Ось хто ти — відповів Левко.

— А в тебе аж три двійки — сказав Женька, І додав пристрасно] *’ Двієчник ти!

Левко увесь спалахнув, а потім, дивлячись у вічі Женьці, сказав:

— Якщо так, то ходім стукатися.

— І ходім. Я тебе так настукаю, що знатимеш!

Тепер я розповім вам, що значить стукатись. Це зовсім не те, що битися. У бійку хлопці четвертого класу лізуть наосліп, не домовляючись, і б’ються там, де їх це лихо спіткало. А стукаються за обопільною згодою. Спочатку домовляються, коли й де будуть стукатися, а потім сходяться на умовленому місці, причому один із них, найбільше той, що почува себе винним, каже: «А може, не будемо стукатися? Може, помиримося?.» І так він повинен спитати три рази. І тільки тоді, коли противник відхилить всі три пропозиції, відбувається стукалка. І ще треба додати, що весь шик цієї справи полягає в тому, щоб битися беззлобно. Після стукалки дружба ве переривається, а триває й далі.