Юрій Єрмолаєв - Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).

А Каур:

— Мене трохи збило з пантелику те, що не було топорища.

І всі вони пхалися поближче до вчительки, а мене відтрутили геть. Мені це не сподобалося. Я сказав:

— Цікаво! Коли ви всі такі великі знавці кам'яного віку, то чом ви самі не викопаєте кілька кам'яних сокир? Адже оцю знайшов не хтось, а таки я!

І справедливість нарешті було відновлено, бо вчителька підтвердила:

— Правильно, Сіхвко. Ти, ти. Так я й повідомлю до Історичного музею.

Оце тепер я дійшов до того місця, звідки, власне, слід було й почати: в нагороду за те, що я знайшов унікальну річ, мені визначили безкоштовну навчальну поїздку до Талліна ще й три карбованці на витрати. І Кійліке теж, оскільки це він допомагав мені викопувати деревце, під яким знайшлася сокира.

Коли ми їхали в поїзді, наш вчитель товариш П'юкк казав, що спочатку він поведе нас до Історичного музею, де є чудова експозиція з недавнього минулого. А потім — до гарматної башти Кік-ін-де-Кьок, де є чудова експозиція із сивої давнини. І коли ще лишиться час, то відвідаємо чехословацький «Лунапарк», де немає ні експозиції, ні минулого, зате є каруселі й кімнати сміху.

Але коли поїзд прибув до Талліна, вчитель згадав, що має ряд невідкладних справ, і мовив:

— Самостійно відвідувати музеї ще цікавіше, ніж під керівництвом учителя.

І звелів нам о восьмій вечора бути на вокзалі.

Коли він поїхав на таксі, я сказав Кійліке:

— Спочатку діло, а потім розваги. Оскільки за нашу поїздку до міста й за три карбованці ми повинні бути вдячними сивій давнині, то спершу підемо до башти.

Кійліке заперечив:

— А я вважаю, що нам слід іти до чехословацького лунапарку. І пояснив: у газетах писали, що той скоро звідси поїде. А за башту Кік-ін-де- Кьок щодо цього можна бути спокійним.

Отож ми подалися до «Лунапарку», де, як з'ясувалося, були не лише каруселі й кімнати сміху, а й тир, кегельбан, маленька залізниця й автомашини, якими можна керувати.

Біля каруселі, де високо на ланцюжках висіли маленькі стільці, Кійліке задер голову й запитав:

— А чи знаєш ти, Сіхвко, що діє тоді, коли ці каруселі крутяться?

Я не знав.

— А діє ота сама сила притягування й відштовхування, про яку казав учитель фізики, коли крутив на мотузці довкола своєї голови відро з водою.

Тоді я згадав той урок фізики й воду, яка не витікала з відра. І зрозумів: не біда, що ми не пішли спершу до Історичного музею, адже й тут є змога витратити гроші з навчальною метою. Я сказав:

— Ти, Кійліке, молодець, що звернув увагу на ці притягування-відштовхування. Коли б ти був такий уважний і на тому уроці фізики, то знав би, що ці сили звуться відцентровою і доцентровою.

А Кійліке відповів:

— Можна сказати й так. Давай тепер швиденько візьмемо квитки й подивимося, як ці сили діють на людину.

Тоді ми купили за гроші, видані нам з навчальною метою, два квитки, а потім іще два. Ці сили діяли на нас дуже добре, чого не скажеш про всіх, хто там катався. І самопочуття в нас, коли ми підійшли до автодрому, було хороше.

Якщо біля каруселі можна побачити й дітей, то в черзі до автомобільчиків стояли переважно дорослі люди. Мене це здивувало. Я сказав:

— От тобі й маєш! Атракціони влаштовують для дітей. Та коли з навчальною метою приходиш сюди, то виявляється, що дорослі, як і скрізь, попереду.

Кійліке був настроєний миролюбно. Він сказав:

— Не варто через це гніватися. Вони теж прийшли сюди не заради розваг. Їхній вік дозволяє складати іспит на отримання шоферських прав. Хто не має власної машини, вчиться тут.

На автодромі стояли дванадцять машин. Коли увімкнули електрику, вони рушили, залишалося тільки крутити кермо.

Як і щойно біля каруселі, Кійліке згадав один урок фізики.

— Як ти гадаєш, що можна побачити, коли одна машина наїде на другу?

— Купу болтів і шматки жерсті,— відповів я.

Кійліке заперечив:

— Це коли звичайні автомобілі. А тут кожна машина має запобіжний гумовий пояс. Тут можна побачити в дії закон збереження енергії. Коли одна машина на швидкості наїде на другу, то в першої зменшиться швидкість. Але ця швидкість не зникне, бо тепер друга машина, яка отримала удар, рухатиметься швидше.

Щоб я краще розібрався у законі збереження енергії, Кійліке купив собі квиток, а мене узяв за пасажира. І коли якась машина опинялася поблизу, він наїздив на неї, щоб ті, хто сидів у ній, теж були в курсі щодо енергії.

Потому і я заплатив шістдесят копійок і взяв Кійліке пасажиром, адже повторення — мати знання, і що Юку не вивчить, того і Юхан не знатиме. Коли ми пішли з автодрому, у кожного з нас від трьох карбованців лишалося вже по карбованцю. І я сказав: