Юрій Єрмолаєв - Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).

Після уроків ми з Кійліке пішли додому, бо інтернат закрили на два тижні через аварію труби. Дорогою ми говорили про твір, і Кійліке сказав:

— Я вже знаю, що я напишу: «О сьомій годині ранку я виходжу з дому. А далі,— три тисячі дев'ятсот разів: «Йду, йду, йду, йду...» Оскільки у цьому слові я не роблю помилок, вчителька буде приємно здивована — от, мовляв, який молодець цей Кійліке: на його твір не доводиться втрачати червоного чорнила!

Я сказав:

— Авжеж, здивується, ще б пак! На жаль, двох однакових творів бути не повинно, тому я так написати не можу. Я, мабуть, напишу про тих, хто трапляється мені дорогою назустріч. От, наприклад, сьогодні мені стрівся Ойнас — кравець із селища.

Кійліке мій задум не сподобався:

— Про Ойнаса не слід писати у творі. Адже тоді необхідно буде згадати й про те, що він шиє такі вузькі пальта, що треба намилювати руки, аби просунути їх у рукави. А це вчительці може не сподобатися, бо вони з кравцем Ойнасом родичі.

І Кійліке порадив мені замість цього написати про те, які думки лізуть у мою голову, поки я чимчикую до школи.

Дома я почав згадувати ті думки, які дорогою до школи лізуть мені в голову і чи нема серед них таких довгих думок, які в записаному вигляді склали б готовий твір. Але я не міг пригадати жодної довгої думки та й короткої теж, бо думки — це така штука, що їх чимало лізе в голову, коли не треба, а коли треба, то нема жодної. Та позаяк твір усе ж таки треба було писати, то я дав своїм думкам спокій і описав те, що бачив обабіч шляху.

Як потім з'ясувалося, я вчинив неправильно, бо твір мені повернули без оцінки. І в Кійліке теж оцінки не було. А це означало, що нам доведеться свої твори переробляти. «Мені не треба звіту про кількість копиць соломи»,— сказала мені вчителька, а що вона сказала Кійліке, я не знаю, бо це відбувалося у вчительській, а Кійліке не захотів переказувати.

— Йдучи дорогою до школи, розплющ очі, нагостри свій зір і дай політ своїй фантазії,— сказала вчителька мені, а що до Кійліке невідомо, бо підглядати у замкову щілину негарно, до того ж око бачить, а вухо не чує.

Коли уроки скінчилися і настав час іти додому, ми з Кійліке завели розмову про те, як нам бути далі з цими творами. Я сказав:

— Цілком згоден з тим, що, йдучи в дорогу, треба розплющувати очі. Із заплющеними очима додому не дійдеш, коли немає поводиря. Але як можна запустити в політ фантазію — ось у чім питання. Наскільки мені відомо, літають лише птахи й літальні апарати.

Кійліке засміявся:

— Тут немає нічого надзвичайного.

І навів такий приклад: якщо мені назустріч бігтиме собака з одним хвостом, а я напишу, що з двома, то значить, моя фантазія літає добре.

Я сказав:

— Еге, жди, щоб собака біг назустріч, коли це необхідно. Я можу побитися об заклад, що сьогодні по дорозі додому нам не трапиться жодної тварини.

Але тут я помилявся, бо, коли ми спустилися з гірки Кантру, побачили запряженого в санки коня, який трюхикав саме в той бік, куди треба було й нам.

Для більшої ясності я повинен тут відзначити, що Кійліке нещодавно почав переробляти свої фінські санки на буєр. Тому до школи й назад ми їздили на моїх фінських санках. Робилося це так: Кійліке ставав ногою на один полоз, я на другий, і ногами ж відштовхувалися. А сидіння було зайняте великим духовим інструментом — басом, який у симфонічних оркестрах називають іще трубою.

Отож, коли я помітив коняку, то я, звичайно, подумав, що добре було б використати її замість паровоза, бо полозки ковзали не дуже добре, а Кійліке лінувався штовхати. Вчитель хімії каже, що досвід — це найкращий учитель, то ми скомандували собі «повний вперед», догнали ті запряжені сани і з одного кінця цієї мотузки, якою була прив'язана труба, зробили буксир.

Конячина не звернула на те ніякої уваги, і їздовий теж, що було цілком природно, оскільки він, за всіма ознаками, спав.

Як усім відомо, від підніжжя гори до наших із Кійліке домівок — два кілометри з гаком. Тому можливість безплатного проїзду мене дуже тішила. Я сказав:

— Тепер скажи мені, Кійліке, спасибі. Так легко ти ще ніколи додому не діставався!

Та Кійліке сказав зовсім інше:

— Коли вже кататися, то ліпше з вітерцем!

І додав, що, на його думку, кінь здатен розвинути більшу швидкість.

І ми стали міркувати про те, яким чином можна піддати газу, або, як у нас колись казали, приробити коневі ноги.

Я сказав:

— Найпростіший спосіб — уперіщити батогом. Я можу взяти цю справу на себе, якщо ти тільки витягнеш батіг з-під їздового.