Юрій Єрмолаєв - Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).

У ту хвилину я згадав, що в сараї є шматки кам'яного вугілля. Я набрав їх у відро і висипав у піч дві добрих лопати. Та через деякий час, коли я хотів підсипати ще, виявилося, що від страшного жару розплавилися внутрішні дверцята пічки, і таким чином було зіпсоване шкільне майно, яке є нашим спільним багатством.

Наступного дня про цю халепу знала вже вся школа. «Хто сміється, тому не минеться»,— каже народна мудрість. Мені не минулося. На уроці природознавства, точніше — зоології, вчитель П'юкк викликав мене до дошки і цілком серйозно сказав, що зараз будемо повторювати давно пройдений матеріал.

Він запитав:

— Із чого виготовляють дверцята для печей?

Я відповів, що із чавуну.

Він став іще серйознішим і запитав:

— А за якої температури плавиться чавун?

Я не пам'ятав цього, зате Юхан Кійліке пам'ятав і написав у повітрі: «1100 градусів».

— Так, так,— мовив учитель.— І це ти знаєш! Тепер у мене ще таке запитання: яку температуру може дати полум'я кам'яного вугілля?

Це було найважче запитання, і я довго згадував, а Юхан Кійліке написав у повітрі «2000», і Віктор Каур підказав пошепки, що це залежить від надходження кисню. Я так і відповів. Тоді вчитель П'юкк поставив мені двійку. І сказав, що він ладен додати ще й одиницю — я заслуговую на це, оскільки зовсім не вмію використовувати свої теоретичні знання на практиці. Мовляв, коли б я не знав температури плавлення чавуну і полум'я кам'яного вугілля, то можна було б обмежитися лише зауваженням за те, що я погано запам'ятовую матеріал. А так зауваження буде замало. Школа повинна підготувати нас до самостійного життя, тобто — використання отриманих знань.

Отак мені поставили з природознавства двійку, якої я не заслужив. Бо я ж не знав тих температур. Це мені підказав Юхан Кійліке. Йому за це нічого, а мені — двійку, до того ж я мушу дістати нові дверці для печі.

Вчитель додав іще: «Терпи, тіло: маєш, що хотіло».

І я повторю це тут замість висновку. Ніхто ж не силував мене дружитися з Юханом Кійліке. Сам подружився, от і маєш!

Якось навесні прийшла голова ради загону Сільві Куллеркупп і сказала, що, мовляв, у всіх є піонерські доручення, а у вас — тобто, у нас із Кійліке — немає. І запропонувала нам стати тимурівцями.

Минулої осені у нас було піонерське доручення: ми допомагали колективові міської бібліотеки, а навесні бібліотеку закрили на ремонт і необхідність у нашій допомозі відпала. Піонер же не боїться праці, і ми не мали нічого проти нового доручення.

Я сказав:

— А чом би й ні? Завжди напоготові!

А Кійліке:

— Тільки покажи, як нам це діло почати.

Ми обидва були певні, що показати Сільві Куллеркупп не зможе нічого, бо, як відомо, тимурівців у кілька разів більше, ніж тих, хто потребує допомоги. Але тут ми помилилися, бо після уроків Куллеркупп повела нас в один дім, де мамі треба було йти робити собі зачіску в перукарню, а ми мали доглядати її чотирирічну дитину протягом двох годин.

Оскільки у мене вдома є молодші брати і, отже, я маю більший життєвий досвід, я сказав Кійліке:

— Спочатку черговим офіцером будеш ти.

І порадив йому передусім гарненько подивитися, чи не валяються десь ножиці, які наш підопічний міг би здуру впхнути в електричну розетку. Саме так вчинив одного разу мій менший брат Пеетер.

Ножиць не було.

«Тепер подивись, чи не лежить десь тут наперсток, який наш підопічний міг би проковтнути?» — радив я далі.

Наперстка теж не виявилося.

На цьому ми заспокоїлися і посідали перед телевізором дивитися дитячу передачу, що нам було дозволено.

У дитячій передачі показували фільм про чорний материк, де гуркочуть барабани, що звуться там-тами, де живуть негри, а в річках — крокодили. Фільм нам дуже сподобався, і нашому підопічному теж. Це було видно з того, що під враженням від фільму він пішов на кухню і почав барабанити по порожній каструлі.

Оскільки вироби з алюмінію не б'ються, як, скажімо, скло, то ми не забороняли малому розважатися. Хто ж знав, що він візьме з холодної плити кружок і надіне собі на шию. А він саме так і зробив.

Звичайно, нам одразу розхотілося дивитися телевізор. Я сказав:

— Слухай-но, Кійліке! Хіба ми не домовлялися, що черговим офіцером будеш ти? Поглянь, тепер комірець у малого геть чорний!

Кійліке відповів:

— Це нічого. Сажу можна обтрусити.

Але коли ми хотіли скинути кружок, він чомусь не ліз назад через голову, і що сильніше ми його тягли, то дужче малий репетував.