Юрій Єрмолаєв - Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).

Так ми дізналися, що бджоли дуже розумні. Що одні з них вартують коло льотка й відлякують чужих. Другі — бджоли-цистерни — «возять» мед і воду. Треті, махаючи крильцями, провітрюють вулик. А четверті збирають з квітів пилок і нектар. І коли якась із них натрапить на багату поживу, то вона летить до вулика і виконує там танок. І тим танком вона розповідає іншим, яка то пожива, де вона, скільки її там і яка на смак.

Вчителька П'юкк присвятила бджолам цілий урок. На перерві дівчатка вийшли в коридор, а хлопці лишилися в класі й вирішили для кращого засвоєння розповіді вчительки П'юкк влаштувати повторення пройденого.

Щоб ніхто не заважав, Топп і Каур стали бджолами-вартовими. Вони взяли в руки шпильки і зайняли своє місце коло дверей. Четверо чи п'ятеро хлопців махали руками — гнали повітря. Дехто дзижчав просто так. А Теемуск був бджолою-цистерною: ходив у коридор, набирав з крана в рот води, а оскільки ніхто з його рота пити не хотів, то він просто бризкав скрізь тією водою.

Таким чином перерва пролетіла дуже швидко. Коли вчителька англійської мови увійшла до класу, Кійліке замість того, щоб стояти, як годиться, за своєю партою, стрибав на одній нозі навколо вчительського столу ще й махав при цьому руками.

Вчительці це не сподобалося.

— Що це означає? — запитала вона.— Скажи, Кійліке, що це тут за танці?

Люди не такі витривалі, як бджоли, тому Кійліке дуже захекався і не міг відповісти одразу. Я вирішив прийти йому на допомогу і сказав:

— Кійліке танцює про те, що у Каура в парті є два бутерброди. Один навіть з ковбасою, по два двадцять за кіло.

Тепер я знову трохи пропускаю і продовжу розповідь звідтоді, як Кійліке вже стояв у коридорі під годинником, і я поруч із ним. Бо вчителька англійської мови не мала ніякого уявлення про звички бджіл і вирішила, що ми просто хочемо її подратувати. А в нас і гадки такої не було.

В коридорі панувала цілковита тиша. В газетах пишуть, що це сприяє розумовій діяльності. І таки сприяє, бо ми постояли ще зовсім недовго, як Кійліке схопився за голову і сказав:

— Тепер я знаю, як ми можемо загладити свою провину перед старим Міхкелем! Давай привчимо дідових бджіл літати до вашого саду!!

Довкола нашого дому росте багато яблунь. Мені не шкода було їхнього пилку для бджіл Міхкеля, і я сказав:

— Атож, давай подресируємо їх. Та тільки... хіба ти забув, вчителька П'юкк казала, що це вимагає великого терпіння.

Кійліке сказав, що у нього терпіння вистачить на двох.

— А ще, казала вчителька, потрібен мед.

Кійліке відповів:

— Можна вважати, що мед уже є.

Це була правда, бо після уроків ми пішли в магазин, і Кійліке брязнув на прилавок сімдесят одну копійку— саме стільки, скільки коштує маленька баночка меду.

Тепер у нас було все необхідне.

Коли ми прийшли до мене додому, Кійліке заліз на яблуню і нахилив гілки донизу. А я натрусив яблуневого квіту в миску, де куплений мед був ретельно розведений у кип'яченій воді.

Потому ми однесли миску за паркан садиби Міхкеля, а самі засіли поблизу у вільшанику — почекати, що з того вийде. Ми сиділи там і ділилися думками про бджолине життя-буття.

Кійліке сказав:

— Цікаво, де дідові бджоли досі збирали мед? У нього ж немає яблунь.

Оскільки я, ідучи з мискою, добре дивився під ноги, то відповідь була мені відома:

— Вони літають на кульбаби. Там їх хтозна-скільки!

— Мед із кульбаб, мабуть, такий собі! — сказав Кійліке.— Чи, ти думаєш, як?

Я думав так само. Кожен знає: квіти у кульбаби гіркі.

— А тепер, коли вони натраплять на нашу миску і відчують там аромат квітучих яблунь,— як ти гадаєш: дадуть вони спокій тим кульбабам, так? І почнуть винюхувати: звідки ж цей запах?..

Саме так я і думав.

— Про всяк випадок, піду подивлюся, як у них там справи,— сказав Кійліке.

Через деякий час він повернувся і, облизуючись, мовив, що справи йдуть добре: по вінцях миски вже повзало сім бджіл.

Тоді й у мене пробудився інтерес, і я теж пішов. А після мене — знову Кійліке. А тоді знову Кійліке. А перед цим ми перенесли миску поближче до нашого дому, щоб навернути бджіл у той бік, де їх чекав яблуневий нектар.

Бджіл ставало все більше й більше, і вже можна було вважати, що експеримент удався. Звичайно, це сповнювало нас гордощами.

Я сказав:

— Тепер ми не тільки тимурівці, а ще й наукові експериментатори.

— ...Які не чекають милостей від природи,— додав Кійліке.

Я сказав:

— Я теж заради такого діла не пошкодував би семидесяти однієї копійки.